У рамках Національного конкурсу Одеського кінофестивалю відбудеться українська прем’єра фільму Марисі Нікітюк “Коли падають дерева“. Раніше картина вже була показана на Берлінале і кількох інших кінофорумах.
У центрі її сюжету – п’ятирічна дівчинка Віта, яка приїжджає на літо до бабусі разом зі старшою сестрою-підлітком Ларисою. Остання – шаленіє від ефектного хлопця на прізвисько Шрам. Однак навколишні різко засуджують її вибір, адже Шрам займається криміналом.
У своїй дебютній повнометражній роботі Марися Нікітюк показує молодих людей, які самовіддано намагаються прорватися до особистої свободи, подолавши убогі реалії української провінції.
Раніше Нікітюк випустила три короткометражні фільми (“Сказ”, “Мандрагора” і “В деревах”), в яких виступила режисером. До того ж кілька її сценаріїв лягли в основу фільмів інших українських режисерів.
На наш світ режисерка дивиться з цинічним прищуром ненависті і водночас надії. Те, як вижити в такій ситуації, вона спробувала пояснити в інтерв’ю після прем’єри своєї картини.
Світ, який ти показуєш у своєму фільмі, створює відчуття скутості. Героям тісно в цих вузьких коридорах, незатишних квартирах, брудних потягах тощо.
Я й хотіла створити в стрічці клаустрофобічний світ. У перших сценах фільму показуються відкриті простори – ліс, болото… На їхньому тлі з’являються підлітки, які входять у доросле життя. А з розвитком сюжету обставини і соціум починають їх поступово затискати. У якийсь момент головних героїв це дістає, і вони починають бунтувати. Через це вони незабаром нариваються на великі проблеми.
Головні герої твоєї картини прагнуть вирватися з української реальності. Одні – тікають у фантазії, інші – мріють про еміграцію. Ти не любиш свою країну?
Я люблю Україну.
Проте у фільмі ти сильно акцентуєш на недоліках нашої дійсності.
Але, знову-таки, з любов’ю. Просто я не можу тут знайти місця для себе. У цих персонажах – моя особиста рефлексія.
Коли я була підлітком, то дуже гостро переживала конфлікт із соціумом. Як і багато хто – боролася з вітряними млинами. Хотіла змінити світ. Тоді я представляла своє майбутнє тільки в літературі, а про кінематограф ще не замислювалася. І тому я хотіла написати моторошний, жорстокий роман, який би показав тотальний жах, у якому всі ми живемо. Ця книга повинна була змусити світ здригнутися від огиди до самого себе.
І не так давно, під час роботи над фільмом “Коли падають дерева”, я зрозуміла, як багато навколо відбувається зла: війни на Донбасі, в Сирії і в інших країнах, де щодня гинуть люди, вирок і голодування Олега Сенцова… Цей список, на жаль, можна продовжувати дуже довго. І якщо світ не здригнувся від цих речей і зовсім не змінився після всіх цих кошмарів, то він точно не здригнеться від якоїсь однієї книги або навіть фільму. Тому я вирішила шукати в цій дійсності надію, хоча б для себе.
Твій фільм переконує, що наша реальність – отруйна і шкідлива, а страждання в ній стали нормою. У реальності, яку ти показала у своїй картині, ідіоти і придурки відчувають себе прекрасно, а всіх, хто мислить трохи ширше, обламують. Але з іншого боку, методи, якими ці позитивні герої прагнуть до кращого, – жахливі. Шрам, наприклад, не знайшов свого місця в суспільстві і пішов у кримінал. Лариса полюбила бандита і почала бунтувати проти сім’ї. А дівчинка Віта подумки мандрує у казку.
Для 17-річної дівчинки з глухої провінції Лариси найбільш раціональне рішення майбутнього – це вийти заміж за стабільного хлопця і спокійно прожити свою безглузде, нецікаве, проте безпечне життя. Люди, що оточують її, не хочуть їй зла. І не хочуть їй нашкодити. Вони просто не уявляють, що можна жити якось інакше. І намагаються переконати Ларису, що вона повинна будувати своє життя саме так, як і всі навколишні. Але вона хоче більшого. Однак коли ти хочеш більшого – ти повинен бути готовий до наслідків, до злиднів, до ризиків і програшів. А вона боїться цього. Тільки чотирирічна Віта сміливо крокує в майбутнє реальне або вигадане. Можливо тому, що вона дитина і їй ще не страшно, її ще не залякав соціум.
У мене поки немає відповіді на питання, що з цим робити, чи потрібно ризикувати всім, чи потрібна кожному свобода вибору? Можливо, окремих людей вона обмежує, кидає в панічні атаки, коли вибрати дуже важко, а наслідки лякають невідомістю. Проте саме так і тільки так ми ростемо. На жаль, ми не безсмертні, і кожен наш крок нас лякає. Таким я бачу наш світ і наші спроби в ньому жити гідно.
Одна з найбільш ефектних сцен твоєї картини показує бійку з молотками. Після “Олдбоя” (2003) вже будь-яка подібна сцена бійки з цим інструментом змушує згадати саме цей фільм.
Насправді молотки в бійках з’являються в багатьох фільмах: “Тебе ніколи тут не було”, серіал “Табу”… Коли я працювала над сценарієм, то розпитувала багатьох своїх друзів і знайомих з кримінальним минулим про те, як у них тривали розбірки. Мені розповіли низку реальних жорстоких історій про сумських “молоточників”, які орудували в 90-х. Вони билися стінка на стінку і без застосування вогнепальної зброї. Коли людина б’ється з молотком у руках, то в цьому є дуже потужний емоційний ефект: з’являється кров, чути хрускіт кісток, вивільняється велика енергія… Це заворожує красою люті.
Цю сцену бійки з молотками на вокзалі ми знімали в київському депо. Постановкою займався Паша Авілов. Спочатку нам пропонували обіграти в цій сцені красиву бійку – щось на кшталт Джекі Чана. Проте я цю ідею одразу відкинула, і ми зробили брудну вуличну бійку, як у звичайному житті.
У списку режисерів, які вплинули на твоє життя і творчість, фігурують Бела Тарр, Ларс фон Трієр, Пол Томас Андерсон… Вони знімають повільне кіно, але у тебе фільм вийшов дуже динамічний.
Я досить активна людина. Такий мій внутрішній ритм – плутаний і такий, що прагне до ураганних швидкостей. Сценарій цієї картини досить перевантажений подіями. У ньому дуже щільно чергується дія і реакція, практично не залишаючи місця для рефлексії. Тут є і секс, і гонитви, і бійки, і весілля, і поминки, і ціла низка психологічних сцен… З першого монтажу ми в підсумку викинули близько години. Тож остаточний монтаж триває півтори години і, спотикаючись, поспішає розповісти історію до кінця. У наступних своїх проектах я планую приділяти більше уваги “видихам” після реакцій, повітрю, темпоритму.
Моя улюблена кіногонитва показана у Тарантіно в “Доказі смерті”. Ця сцена триває сім хвилин, знімалася вона п’ять-сім днів, при цьому у кожної машини було по 20 дублерів. А у мене на зйомку гонитви було відведено півдня і жодних дублерів машин. Тому окремі сцени в ній знімалися дуже швидко, на межі можливого. Фільмувалася ця гонитва біля Чорноморська в грудні. І в кадрі герої з’являються в досить легкому одязі, адже у нас у фільмі було літо, а знімальна група на той момент була вже у валянцях і пуховиках.
Центральний персонаж у твоїй стрічці – чотирирічна дівчинка Вітка. Знайти актрису такого віку, яка б добре грала в кадрі, – завдання практично непідйомне. Як ти знайшла Соню Халаїмову?
На кастинг прийшло рівно сто дівчаток. А Соня була сто першою, незапланованою. Вона відрізнялася від інших тим, що була максимально сконцентрована і розуміла, що це є така робота “актор” і що я від неї чекаю. Можливо тому що вона – акторська дитина. Її батько – Роман Халаїмов, а мама – Олена Свірська. Вони грають у Театрі на Подолі.
Соня – дуже емоційна, і вона гранично вжилася в роль: всіх своїх партнерів називала на імена з фільму. Вона моє маленьке диво в цьому фільмі, адже я написала дуже складну роль для дитини і зрозуміла це тільки на кастингу. І вже зневірившись, хотіла її спрощувати, але мені пощастило – до мене прийшла Соня, зайшла на кастинг, як маленьке сонце, і все стало ясно.
Знаю, що ти колекціонуєш плюшевих ведмедів. У сцені, де Вітка засинає в оточенні таких ведмедиків, це все твої іграшки? Серед них теж проводився кастинг?
Так, у мене вдома 150 плюшевих ведмедиків. У цій сцені з’являються ведмедики, яких звуть Лев Толстой, Хорошун, а також Нафаня, який об’їздив півсвіту: Токіо, Единбург, Варшава… При цьому він всюди намагався втекти, і мені його постійно хтось повертав. Я дуже багато їжджу, і присутність ведмедя навіть у найбільш клаустрофобічному номері якогось незатишного готелю в підвалі Лондона створює відчуття дому.
У твоєму фільмі надзвичайно точно підібрані актори, як на головні, так і на епізодичні ролі.
Я емпат і часто покладаюся на інтуїцію. Тому непогано відчуваю, що мені потрібно, навіть коли не можу це точно пояснити. А кастинг директор, з яким я працюю, Алла Самійленко – майстер своєї справи і також часто керується інтуїцією. Вона – справжній художник, і вона дивно відчуває матеріал. Я працюю з нею, починаючи з першого свого короткого метра. У нас прекрасне взаєморозуміння. Ми дуже довго підбирали актрису на роль Лариси. Актриса Настя Пустовіт додала цій героїні щось трохи звіриного – вона справляє враження такого собі вовченяти. Всі, хто зіграв сільських персонажів, – це все не актори. Це дуже захопливо – працювати одночасно з акторами і неакторами, це два різні підходи. Обидва вони спрямовані на вивільнення внутрішньої свободи актора.
Маму Лариси у фільмі зіграла сама Алла Самійленко, яка також непрофесійна актриса.
Алла підігравала актрисам на кастингу, щоби сцени виглядали зрозуміліше. І коли вона зіграла один із епізодів з Настею Пустовіт, то я просто розревілася. Незважаючи на те, що Аллі було дуже непросто поєднати гру у фільмі з траєкторією особистого життя – вона все ж взялася за цю роль. У результаті вже після зйомок Настя й Алла сказали мені, що їхні спільні психологічні сцени особисто для них були дуже важливою терапією.
