Під час зйомок «Тіней забутих предків» Сергій Параджанов намагався досягти максимальної правдоподібності буквально у кожній сцені. Всі репліки були написані на гуцульському діалекті, найменші елементи реквізиту збирались просто по місцевих хатах, а коли знімалась сцена похорону батька головного героя – були запрошені справжні баби-плакальниці.
– Всі готові? Камера! Мотор! – закомандував Параджанов, коли вже були підготовлені декорації цієї скорботної сцени, і плакальниці розсілись навколо труни. Проте баби не обронили і сльозинки, а замість необхідного голосіння на знімальному майданчику повисло розгублене мовчання.
– У чому справа, щось не так? – запитує режисер.
– Гроб пустий… – тільки й відповіли баби-плакальниці.
Параджанов розпорядився, щоб асистент ліг в труну. Проте й після цього баби продовжували мовчати.
– Що таке?!
– Він молодий. І звуть його не Петро – відповіли плакальниці, які прийшли оплакувати саме Петра.
Проте й після того, як знімальна група знайшла старого діда з необхідним ім’ям, і вмовила його лягти в труну, баби продовжували мовчати.
– Ну, а цей вже старий, чого ж ви не плачете?
– Бо він дурний – тільки й сказали баби, відмовляючись плакати над поганою людиною. Адже їх сльози були справжніми, а не бутафорськими.
Лють і захоплення сплелись у душі Параджанова після цієї фрази. Він зупинив зйомку і закомандував усім знайти доброго старця на ім’я Петро. За кілька годин помічник режисера таки привіз діда на ім’я Петро, якого поважала вся округа. Коли ж його поклали в труну, баби заголосили так, що їх не вдавалось заспокоїти навіть після того, як закінчився знімальний день.
Цей епізод з трьома покійниками зі зйомок «Тіней забутих предків» став символічним для трьох ключових авторів стрічки: Сергія Параджанова, виконавця головної ролі Івана Миколайчука і оператора Юрія Іллєнка. Адже кожен з них під час роботи над цим шедевром пережив свою символічну смерть, після чого відродився вже абсолютно іншим митцем.
До того, як розпочалась робота над цією стрічкою, Параджанов вже зняв вісім посередніх фільмів. Переглянути їх сьогодні вистачить сил лише відчайдушним кіноманам. Тож коли почались зйомки «Тіней…» ніхто й подумати не міг, що цей режисер здатен створити настільки вражаючу стрічку. Згодом усі свої попередні фільми Параджанов назвав просто «сміттям». Адже саме у цій стрічці вперше проявився його авторський стиль і феєрична енергетика, яку він активно розвивав у своїх наступних шедеврах.
«Прелюдією до справжнього життя» назвав всю свою творчість до «Тіней…» і Юрій Іллєнко. У цій картині він значиться тільки як оператор. Проте у постановці окремих сцен він брав участь нарівні з самим режисером. Самобутня естетика цього фільму заклала основи поетичного кінематографу, яким Україна прославилась на весь світ. Ну, а Іллєнко сьогодні визнано одним з його апостолів.
Творче переродження під час роботи над цією картиною пережив й Іван Миколайчук. Хоч на момент зйомок він був лише студентом – вже після самої прем’єри стрічки його проголосили великим актором. «Однієї цієї ролі було б достатньо, щоб його згадували, як одного з найбільших українських авторів ХХ століття», – розмірковують сучасні кінокритики.
«Він був особливий, народний, справжній, найкращій. Я не знаю більш національного народного генія… до нього таким був лише Довженко», – згодом розповідав Параджанов про Миколайчука.
Разом із переродженням цих трьох геніїв вітчизняного кінематографа – у 60-ті роки ХХ століття відродився і весь вітчизняний кінематограф. А «Тіні забутих предків» стали точкою відліку нової ери у нашій культурі. Ери, яка так і лишається подосі найпотужнішим періодом в українському кіно.