У центрі сюжету цієї стрічки – світський лев, король римської богеми, з дещо гангстерським ім’ям Джеп Гамбарделла. У своєму житті він досяг, напевно, всього, чого можна побажати. Широке визнання, слава, багатство, велика увага з боку слабкої статі навіть у 65 років… Він працює у глянцевому виданні. Іноді пише йому інтерв’ю чи репортажі. Однак це заняття не приносить йому задоволення. Багато років тому він написав одну книгу, яка забезпечила йому імідж письменника. Проте з того часу він нічого не створив.
«Коли мені стукнуло 65 років, я зрозумів для себе одну дуже важливу річ. З цього дня я не маю часу на те, щоб займатися тим, чого я не хочу», – дещо нарцисично, однак, погодьтеся, цілком справедливо заявляє Джеп.
Переважну частину життя головний герой провів у самому центрі римської богеми, купаючись у розкоші та багатствах. Він ситий життям настільки, що, мабуть, у всьому світі вже не знайдеться нічого, що б могло його вразити чи хоч якось розважити. Власне, від цього він і страждає. На старості він зіткнувся з фатальним відчуттям, що світ навкруги спорожнів, і в ньому не залишилося місця для істинно величної краси.
Її пошук – власне, і є головним мотивом стрічки. Незважаючи на те, що дія всього фільму розгортається в самому центрі Риму – жодної б анальної панорами міста в ній не з’являється. Враховуючи, що в столиці Італії за останні сто років було знято тисячі фільмів, в яких можна зустріти буквально всю красу Вічного міста, такий прийом авторів «Великої краси» не може не вразити. Режисеру Паоло Соррентіно вдалося відкрити перед глядачем нову сторону Риму.
Цей фільммейкер славиться своїми фільмами «Де б ти не був» та «Дивовижний», які здобували престижні нагороди на Каннському кінофестивалі. «Велика краса» також боролася за «Золоту пальмову гілку», проте не отримала на Лазурному березі жодної нагороди. Що ж, останніми роками на цьому легендарному кінофесті простежується дещо сумна тенденція, коли справді великі фільми не отримують ключових нагород. Так сталося, наприклад, з торішнім шедевром Леоса Каракса Holly Motors.
Проте неуважність канського журі компенсували чотири нагороди Європейської кіноакадемії, «Оскар», «Золотий глобус» та низку інших авторитетних призів.
Своєю «Красою» Соррентіно свого роду кидає виклик творчості Фелліні. Цей фільм – своєрідний сіквел легендарної картини італійського класика – «Солодке життя».
Обидві стрічки переповнені точними репліками на сучасне буржуазне суспільство. Деградуюча аристократія, релігійний абсурд, апатичні багатії та їхні діти, які заблукали в житті – все це формує картину гротескного римського суспільства як 60-х (коли було знято «Солодке життя»), так і 2010-х років.
Свого часу інтерпретувати чи зробити сіквел інших фелінієвських фільмів намагалися американці Вуді Аллен («Спогади про зірковий пил») та Роб Маршалл («Дев’ять»), а також грузин Георгій Шенгелая («І йшов поїзд»). Однак усі ці стрічки були не більше ніж гіпсовою копією вишуканих мармурових статуй, роботи Фелліні.
Ну а творіння Соррентіно стало першим в історії фільмом, пропорційним творам італійського класика. Таким чином автор стрічки про Джепа Гамбарделла довів усьому світу, що ера занепаду видатного кінематографа Апеннінського півострова завершується. І в сучасному італійському кіно знайдеться місце “Великої краси”.