Фільм «Не торкайся», відзначений на Берлінале «Золотим ведмедем» і призом за кращий дебют, став справжнім експериментом над глядачем.
Досвід його перегляду виявився для багатьох настільки несподіваним, що, не витримавши емоційного напруження, люди виходили із зали посеред сеансу. Ця картина відчинила перед глядачем надзвичайно широкі межі фізичної свободи – дехто виявився просто не готовим до настільки інтимного діалогу. Картина вивела на широкий екран настільки таємний матеріал, що дивитися на нього багатьом стало не те що незручно, але й навіть страшно.
У центрі сюжету – жінка років 60-ти, яка не переносить дотиків інших людей. При цьому вона продовжує відчувати сексуальну пристрасть, впоратися з якою в її випадку стає вкрай важким завданням.
Вона відвідує свого хворого батька у лікарні. Під час візитів у госпіталь вона спостерігає через вікно за специфічним тренінгом людей, які пізнають тілесність один одного. На одному з таких занять вони обмацують обличчя один одного, на іншому – оголюються перед оточуючими і обговорюють свої тіла. Таким чином вони намагаються розкрити свою сексуальність.
Паралельно жінка проводить діалоги з трансвеститом, що займається проституцією, і психологом, що допомагає головній героїні розкрити тваринну енергію, яка придушувалася в ній десятиліттями. У деяких сценах протагоністка веде діалог із самим режисером цієї стрічки Адіною Пінтіліє, проламуючи четверту стіну картини.
Режисер фільму скрупульозно вдивляється у відзнятий матеріал, намагаючись відшукати внутрішній зміст у безлічі сюжетів, які прочитуються на екрані. Головна героїня, взаємодіючи з різними людьми, переживає глибоку внутрішню трансформацію.
Подібний дуже непростий процес переживають і другорядні герої стрічки, ювелірно досліджуючи інтимність. Це ж можна сказати і про глядача, якого під час перегляду змушують зіткнутися віч-на-віч з найпотаємнішим, про що так незвично і часто неприємно говорити.
Оригінальна назва стрічки «Touch me not» має кілька варіантів перекладу: «Не торкайся до мене», «Недоторка», «[НЕ] торкайся» і «Заборонена тема». Кожен із цих варіантів перекладу по-своєму точний і в той же час недостатньо вичерпний. Так само як і будь-яке трактування самої стрічки розкриває лише одну з безлічі граней картини.
Людське тіло у фільмі показується як незвідана територія. Запалені великі плани ковзають уздовж окремих ділянок шкіри, так що на перший погляд здаються пустелею або недослідженою місцевістю.
Протягом останнього століття цивілізований світ активно розширює межі дозволеного щодо людського тіла. Лише за останні сто років одяг став комфортнішим і відвертішим, стали можливі операції по найрадикальнішій зміні зовнішності (і навіть статі), медицина і психологія ретельно просканували людину з усіх сторін, а палітра сексуальності розширилася 50 відтінками не тільки сірого, а й багатьох інших кольорів. До того ж порнографічний і еротичний контент стали повсюдними.
Однак, як виявилося, не дивлячись на все це людина як і раніше вкрай мало знає про своє тіло і дуже погано його сприймає. І, незважаючи на всі свободи останнього століття, залишається у вкрай тісних рамках своєї тілесності.
Символічно поява в картині одного з другорядних персонажів – інваліда Крістіана. Цей чоловік від народження страждає від спінальної дистрофії, через що кінцівки його зовсім нерозвинені, а тулуб викривлений. Те, наскільки скупо пересічна сучасна людина користується тілом, можна порівняти з тим, наскільки органічним у своїй тілесності є сам Крістіан, назавжди прикований до інвалідного крісла.
«Не торкайся», образно кажучи, змушує прислухатися до свого тіла і відкритися тваринній енергії. Тож ті, хто аплодував фільму під час фінальних титрів, виходили після сеансу з якимись особливим вогнем в очах.
У певний момент у цій стрічці перестаєш розрізняти різницю між ігровими та документальними епізодами.
«Ми працювали як лабораторія, де говорили про свої почуття. Я відкидаю будь-які ярлики щодо нашого фільму – це документальний фільм або художній, через те, що за допомогою моєї участі частково стирається межа між вигадкою і реальністю. Цей фільм почався, як діалог, було дуже важливо, що ці люди відкрилися мені. І коли вони почали говорити з глядачем, то відкрилися ще більше. Моя присутність, присутність камери допомагає постійно відчувати ситуацію діалогу», – розповідає режисер.
Атмосфера лабораторії відчувається в багатьох епізодах зі стерильно вичищеними заднім планом. Психоаналітична науковість картини тут щільно сплітається і з креативним експериментом. А окремі епізоди нагадують арт-перформанс.
Герої стрічки поділилися в цьому фільмі дуже особистим досвідом подолання власних меж дозволеного. Вони не грають перед камерою, а по своїй волі стають учасниками експерименту, в ході якого доведеться відверто заявити про свою інтимність, сексуальність, страхи, почуття, емоції, інстинкти…
В результаті всі вони розкривали на знімальному майданчику свою живу енергію: якщо крик – то тваринний, в якому чується дещо долюдський (чи не мавпячий) надрив, а якщо танець – то настільки ж розкутий, як шлюбний танок тварин.
Лейтмотивом цього вулкана ірраціональних емоцій став вибуховий саундтрек, в якому вирує тваринна сила.
Прояв пристрасті в чистому вигляді до сих пір розцінюється суспільством часто як брудний і неприйнятний вчинок. Але саме в таких «брудних» емоціях людина отримує можливість відчути себе справжньою.
Багато епізодів картини приголомшують своєю сповідальністю. Знімалися вони за чорними шторами, з-під яких визирала лише кінокамера. Таким чином, людина в кадрі почувалася самотньо і отримувала можливість розкритися по максимуму. За рахунок такого прийому фільм у буквальному сенсі заводив глядача за лаштунки психології – туди, куди зазвичай прохід забарикадований догмами.
Головне завдання творців цієї картини – вивчити інтимність людини. Цей фільм так само сміливо виходить за рамки документального, ігрового або експериментального жанрів, як і переступає межі дозволеного в обговоренні сокровенних тем.
Стрічка залишається і за рамками прославленої Нової румунської хвилі, незважаючи на те, що родом з цієї країни режисер картини. «Не торкайся» не містить практично нічого спільного зі стрічками Румунії, яка більше десяти років тому підкорила фестивальний світ своєю скупою реалістичністю, пронизливою психологічністю і безапеляційною правдою життя.
Стрічка Адіни Пінтіліе не містить практично нічого спільного, скажімо, з «4 місяцями, 3 тижнями і 2 днями» Мунджіу або «Позою дитини» Нецера, які перемагали, відповідно, в Каннах і Берліні. Втім, «Не торкайся» контрастно відрізняється практично від будь-якого іншого кіно.
У цьому сміливому дослідженні ірраціональної енергії тваринних сил стрічка «Не торкайся» перегукується з торішнім переможцем Каннського кінофестивалю – фільмом «Квадрат» Рубена Естлунда. В останній стрічці показувалося, що рафінований благополучний світ Старого світу зайшов у глухий кут і що вийти з нього можна лише через потаємні двері інстинкту. У свою чергу, «Не торкайся» розповідає більш особисту історію, позбавлену масивного соціального пафосу. Однак висновки тут проголошуються такі ж: сучасна людина, досліджуючи своє тіло, зайшла в німий тупик, і вийти з нього можливо, лише розкривши підсвідомі інстинкти.
«Не торкайся» наповнений дуже інтенсивним символізмом. Наприклад, в одному з початкових епізодів з’являється хлопець, який займається проституцією. У нього на тілі набите татуювання з текстом іноземною мовою. Коли клієнтка просить його пояснити, що означає цей текст, то хлопець відповідає, що це особисте, і відмовляється переводити. Тобто він спокійно оголюється, приймає душ і мастурбує перед незнайомою жінкою, але при цьому соромиться розповісти про свою татуювання, зміст якого носить для нього ще більш інтимний характер.
Цей епізод задає інтонацію всьому фільму. Автори картини підкреслюють, що навіть якщо повністю розкрити свою тілесність, обов’язково залишається щось недомовлене. Все, що в подальшому показується в картині, і є спробою прочитати це таємне в тілі різних людей.
Людина активно підкорює нові найвіддаленіші простори. Але, не зважаючи на весь цей стрімкий прогрес, практично ніхто до цих пір не може з упевненістю сказати, що до кінця вивчив і прийняв своє власне тіло – найближчу свою територію.
До цього фільму режисер Адіна Пінтіліє зняла кілька документальних картин, а також один ігровий середній метр. Робота над даною стрічкою зайняла у неї сім років. За словами режисера, проект розпочався з того, що в 20 років їй здавалося, що вона прекрасно розуміє своє тіло і в достатній мірі дослідила свою інтимність. Однак через роки вона переконалася, що у неї залишилося дуже багато питань про ці речі. Тоді вона і почала це дослідження. Головним орієнтиром при створенні «Не торкайся» для неї, за словами самої Пінтіліє, була власна правда.
Це кіно, до якого мало хто виявився готовим. «Не торкайся» – втілення абсолютної свободи, яка одних глядачів злякала, інших – надихнула, а когось залишила в глибокій розгубленості. Ця картина легко змінює стилі, жанри, форми, при цьому сміливо долаючи кордони загальноприйнятих норм.
