Зустрівшись з Віталієм Манським під час Одеського кінофестивалю, я планував дізнатися його експертну думку щодо сучасного українського кіна та розпитати про новий фільм, який він щойно закінчив знімати у Північній Кореї. Та, як це часто буває з творчими людьми, розмова пішла сама собою у найнесподіванішому напрямку. Манський розповів про те, чим наразі живе сучасна документалістика, як живеться вільнодумному режисерові в Росії, як жити двом у минулому братнім народам, якщо їх закувати наручниками, а також про те, як на екранне життя впливає реальний секс і реальна смерть.
Слава Україні!
Я маю відповісти «Героя слава», чи це назва вашого видання?
Це образ життя
Ага… Ну, звісно, Героям Слава. Але знаєте, якщо би був журнал з такою назвою – було б непогано…
Напевне, так…
Я народився у Львові. Пам’ятаю, що там була газета «Вільна Україна». То ми шуткували: «Як це радянська влада допускає газету з такою назвою?»
Напевне, це виглядало не менш екзотично, аніж вільна преса під час несвободи слова доби Януковича. Саме під час Майдану українці добре зрозуміли, наскільки важливим є громадське телебачення з он-лайн трансляціями з самої гущі подій, без жодних коментарів і втручань самого журналіста. Скажіть, як цей жанр телебачення вплинув на кінодокументалістику?
В принципі, це пов’язано не стільки з політичною, скільки з технологічною революцією у кінематографі. І щоразу, коли технології давали документалістиці нові способи визволитися від самої себе – виникали нові напрями документального кіна. Це і «сінема-вар’єте», і «реальне кіно»… Сьогодні ж гіперцифрові технології дають можливість он-лайн трансляцій з місця подій за допомогою, умовно кажучи, мобільного телефона. І це провокує створення нового виду аудіовізуального мистецтва, який відкриє нові можливості у документальному кіно.
Взагалі-то термін «документальне кіно» останніми роками лишається не до кінця точним і повним для розуміння предмету розмови. Я скоріш за все лишусь у ролі такого собі консерватора і прибічника старих традицій. Проте я впевнений, що застану появу нового стилю документалістики. На самому початку популяризації цифрових технологій Ларс фон Трієр виступив з маніфестом «Догма» (1995 рік – А.Ф.), у якому він вимагав від документалістів безперервності зйомки, відмови від накладання музики та озвучування, використання освітлювальних приборів тощо.
Я теж на початку 2000-х років виступав із маніфестом «Реального кіна»… Тобто ці ідеї носилися у повітрі. Адже коли ти отримуєш настільки потужний інструмент, який надає цифрова технологія – ти закономірно задумуєшся над тим, як його використати.
Зараз набирає все більшої ваги громадське телебачення…
Ну, це у вас, українців, громадське телебачення стає вагомим, а в Росії – ні. У нас з’явилося одне громадське телебачення, та краще б воно не з’являлося… (посміхаючись – А.Ф.)
Якось ви казали, що сьогоднішнє російське телебачення суперечить самій природі документального кіна. Документальні фільми не показуються на телебаченні Росії. Скажіть, чи відкриється простір громадського телебачення для високоякісного документального кіна?
На кінофестивалі «АртДокФест» ми показуємо кращі документальні фільми, зняті російською мовою. Щороку в нашій програмі щонайменше половина стрічок – з дальнього зарубіжжя. І ці картини зазвичай показуються по телебаченню не тільки у своїх країнах, але й у Європі. Хоча вони для своїх країн дещо чужорідні – в них звучить інша мова. Героями цих фільмів можуть бути просто одинаки, які говорять російською мовою, знаходячись у соціумі, де російську взагалі не почуєш. І все одно ці картини крутять по телебаченню в Європі, а в самій Росії – вони не показуються. Для того, щоб зрозуміти чому – варто просто увімкнути будь-який російський телеканал у будь-який час. І всі питання зникнуть.
Наразі ви працюєте над стрічкою, в якій розповідатиметься про жителів України. Що це буде за картина?
Через те, що я знімаю документальне кіно, яке пов’язане з реальними людьми, я б не хотів поки детально розповідати про цю картину. Адже це може нашкодити, і стати перешкодою у просуванні у певних ситуаціях та спілкуванні зі своїми потенці йними героями. Єдине, що можу сказати – коли почалася війна між Росією та Україною, для мене було дуже важливо почати знімати цей фільм. Адже я відчуваю свою персональну і відповідальність, і провину за те, що відбувається.
Я громадянин Росії, і я патріот своєї країни. Натомість я народився у Львові і саме це місто зробило мене таким, яким я є сьогодні. Дуже важливим завданням для мене є – пошук взаєморозуміння між людьми, що живуть у різних куточках України, а також із тими, хто живе у Росії.
Російська Федерація в особі міністерства культури жорстким чином заявила, що не буде підтримувати проект, який знімається на території ворожої України. Цим самим вона поглумилася над думкою експертів, які цей проект підтримали. І не прислухалась ані до суспільної думки, ані до офіційних листів чи позиції професійної спільноти. Це абсолютний діагноз такої гуманітарної катастрофи у моїй вітчизні, що тут просто сторопіння бере.
Якщо б під час роботи над фільмом «Труба» вам хтось сказав, що на початку 2014 року Росія почне війну проти України і вісь взаємостосунків між народами, яку ви означили у цьому фільмі, почне ламатися – ви б у це повірили?
Так. Правда, у 2012 році я не міг би спрогнозувати, що конфлікт розпочнеться саме у 2014 році. Проте я розумів, що у найближчі роки це неодмінно станеться. Адже неприродні речі приречені на крах.
Якщо, наприклад, взяти двох антагоністів і скувати їх наручниками. То абсолютно зрозуміло, що протягом найближчого часу ці дві людини або вб’ють один одного, або між ними встановиться взаємопорозуміння і вони почнуть жити у зв’язці. По-іншому бути не може. Тож я добре розумів, що відбудеться або одне, або друге. Власне, саме це наразі й відбувається: хтось намагається один одного вбити, а хтось – зрозуміти. І тут дуже важливо, який з цих векторів виявиться потужнішим.
М орал ь і документалістика… Напевне, часто виникає бажання відкинути камеру і втрутитися у ситуацію, допомогти своєму персонажу, а не лишатися пасивним свідком. Чи можливо, у той момент, коли таке бажання виникає – власне і починається справжнє документальне кіно?
Я щиро впевнений, що допомагаю людині, коли не відкидаю камеру. І це багаторазово підтверджувалося на практиці. Я вважаю, що хірург, який вимушений робити екстрену операцію, чисто по-людськи, в цей момент хотів би взяти пацієнта за руку і просто дивитися йому у вічі і гладити по голові. Однак цим він пацієнта не вилікує. Коротка розрада, яку отримає в цей момент хвора людина, не переможе хворобу.
Власне життя – це форма хвороби. І я сприймаю себе, як хірурга, який втручається у неї. І тут вкрай важливо, щоб рука не дрижала.
У вас є табу? Цілий ряд документалістів не знімає реальний секс і реальну смерть.
Такого роду табу у мене немає. Якщо я стану свідком таких подій у рамках роботи над фільмом – не думаю, що це змусить мене вимкнути камеру. Взагалі-то, у маніфесті «Реального кіна» у мне є пункт, що під час зйомок фільму не має бути жодних обмежень, окрім обмежень, описаних в кримінальному кодексі. При цьому всі прийняття рішень мають бути перенесені у монтажний період. Адже ти знімаєш документальну картину, а це означає, що ти не знаєш кінець історії. Ти насправді, не знаєш позитивним чи негативним є твій герой. Адже він у процесі. І тільки коли ти зможеш сказати собі, що цей процес завершено – можна буде приймати якісь рішення і підводити підсумки.
Я був автором фільму «Дикий, дикий пляж», у якому був реальний секс. Проте я не знімав саме той епізод – його зафільмував режисер Росторгуєв. І цей половий акт зробив ще більш зрозумілим ставлення глядача до героїв стрічки.
Ви переглядаєте колосальну кількість фільмів. Які стрічки вплинули на вас найсильніше?
Щоразу, коли я приїжджаю на будь-який кінофестиваль – сподіваюся побачити фільм, який би перевернув мою свідомість. Ще до того, як я усвідомив, що моє життя буде пов’язано з кінематографом, я пам’ятаю, що на мене дуже сильне враження справила «Людина з кіноапаратом» Дзиги Вертова. Цю стрічку я вперше побачив у 1973 році, у контексті всієї цієї зорганізованої радянської документалістики. І тут такий імпресіоністичний, вільний, фонтануючий фільм!
Коли я вже був студентом ВДІКу, то пам’ятаю, що мій погляд на кіно дуже змінився після перегляду стрічок Годфрі Реджіо «Койяаніскаци» (1983) та Герца Франка «На десять хвилин старше» (1978).
Пам’ятаю, як я вперше побачив «Андрія Рубльова» Тарковського. Після цього я протягом року подивився цю картину разів тридцять. Я просто відчував фізичну необхідність знаходитися в контакті з цією стрічкою.
Щоразу, коли я приїжджаю на будь-який кінофестиваль, незалежно від його масштабу – я дуже сподіваюся побачити саме таке кіно. Звичайно, що часто вже на першій хвилині перегляду наступає розчарування. Однак це не позбавляє мене віри в те, що я побачу такий фільм.