Цьогоріч на екрани вийде нечувана за часів незалежності кількість українських фільмів. Більше десяти повнометражних і кілька десятків короткометражних стрічок, а також цілий ряд документальних, анімаційних і телевізійних картин. А ще п’ять років тому у нас знімалось дві-три ігрові повнометражні стрічки на рік. Тоді здавалось, що відродити колись легендарний український кінематограф з попілу вдасться лише завдяки якимось містичним чарам. Натомість сьогоднішнє налагодження справ у нашій кіноіндустрії базується на раціональній і добре продуманій стратегії розвитку. Керує цією стратегією голова Державного агентства України з питань кіно Катерина Копилова.
Про те, як побудовано процес відродження українського кіно, які плоди воно принесе найближчими роками, як розбудовується кінотеатральна сітка в Україні і, нарешті, про те, як наша країна налагоджує ко-продукцію з кінематографіями інших держав, детально розповідає Катерина Копилова.
Українська кіноіндустрія розбудовується за системою, подібною до польської. Нещодавно я спілкувався з польським продюсером Мартою Плучинською. За її словами, у найближчі 20-30 років у Польщі ще не складеться кіноіндустрія, яка б спиралася перш за все на систему приватних продюсерів, як сьогодні у США. Проте у найбільш розвинутих у кінематографічному плані країнах кіноіндустрія базується саме на приватних студіях. Чи можете ви спрогнозувати, коли в Україні сформується система продюсерів, і кіно не буде залежати перш за все від держфінансування?
Україна використовує польський досвід у побудові власної моделі розвитку кіногалузі. У свою чергу польська кіноіндустрія наслідує приклад Франції. У Польщі реформування кіноіндустрії триває вже близько семи років. А Україна стала на цей шлях тільки два роки тому. У нас сьогодні реалізується цілеспрямована політика підйому кіногалузі після 20 років її стагнації. В сучасному світі саме продюсери відповідають за розвиток кінематографу. Прогноз щодо формування та розвитку продюсерської системи в Україні зробити досить складно, адже є багато чинників, які впливають на цей процес. Ще у 1998 році було прийнято постанову Кабінету Міністрів №813 «Про затвердження Положення про державну підтримку національних фільмів у продюсерській системі». Але протягом багатьох років, в силу різних причин, умов для повноцінного формування цієї системи не було. І тільки зараз ми почали її активно розвивати. Думаю, у найближчі два-три роки вона зробить потужний крок уперед і з’являться продюсерські бренди.
Скільки цьогоріч в Україні буде випущено повнометражних і короткометражних стрічок?
У 2011 році Держкіно розробило принципово новий порядок подання заявок на отримання держфінансування та державної підтримки фільмів. З червня 2011 року, згідно цього порядку, кінематографісти подають не тільки сценарій, а цілісний проект, у якому презентуються маркетингова і продюсерська стратегія стрічки, її режисерське бачення. Проекти відбираються на конкурсній основі, експертною комісією, до якої входять провідні фахівці кіногалузі (і жодного чиновника!). Фільми-переможці включаються до державної Програми створення і розповсюдження фільмів.
При формуванні цієї Програми ми намагаємось наповнити її найрізноманітнішими видами та жанрами стрічок – щоби зрозуміти, яким саме фільмам український глядач надасть перевагу. Це потрібно для того, щоби вибудувати українську кіноіндустрію відповідно до вимог та запитів українського глядача.
Робота над дебютною чи документальною стрічкою може бути розпочата і закінчена протягом року. Якщо ж ми говоримо про повнометражний ігровий фільм, то його виробництво може тривати від 12 до 24 місяців.
Цьогоріч ми очікуємо закінчення виробництва близько десяти повнометражних фільмів. Це і стрічки, які профінансовані державою до 50%: «Ломбард» Любомира Левицького, «Параджанов» Олени Фетісової та Сержа Аведікяна, «Хвороба кохання» Дмитра Томашпольского, «Брати» Вікторії Трофименко, «Поводир» Олеся Саніна, «Зелена кофта» Володимира Тихого, «Креденс» Валентина Васяновича. І ще два дитячі фільми, які, відповідно до закону України «Про кінематографію», фінансуються державою до 100% як пріоритетний напрямок розвитку кіногалузі. Це «Іван Сила» Віктора Андрієнка і «Трубач» Анатолія Матєшка.
Не всі з повнометражних стрічок, що зараз знаходяться у виробництві, вийдуть у прокат саме у 2013 році. Окремі з них прийматимуть участь у фестивалях класу «А». А такі кінофоруми не беруть у конкурс фільми, які раніше вже десь демонструвались. Тому спочатку ці стрічки матимуть фестивальну історію, а вже потім вийдуть на екрани. Так було, наприклад, з фільмом Дарії Оніщенко «Істальгія», який протягом 2012 року їздив по фестивалях, і тільки 30 травня цього року з’явився у прокаті.
У минулому році ми започаткували покази на великому екрані українських короткометражних стрічок, а саме – збірку робіт молодих вітчизняних режисерів під назвою «Українська Нова Хвиля». Ці покази мали успіх – було продано багато квитків. Цьогоріч у листопаді в прокат вийде вже «Українська Нова Хвиля 2». Ця акція спрямована на те, щоби відкривати нові імена і нові зірки в українському кінематографі.
Нажаль, в Україні немає кінотеатрів, які спеціалізуються на документальному кіно. Проте кожна наша документальна стрічка мусить мати телевізійну історію. Ми зараз над цим працюємо.
Скільки фільмів знімається за держкошт і за рахунок приватних вітчизняних інвесторів?
Звичайно, державним коштом знімається набагато більше фільмів, оскільки на сьогоднішній день найпотужнішим джерелом фінансування вітчизняного кіно є саме держбюджет. Цього року вийде чотири українські повнометражні ігрові стрічки, які були зняті повністю за приватні кошти. Серед них «Delirium» Ігоря Подольчака, «Тіні незабутих предків» Любомира Левицького, «Синевир» братів Альошечкіних і дитяча повнометражна стрічка «Чарівні історії: еліксир доброти» Лілії Солдатенко, яку знято на Одеській кіностудії дитячих та музичних фільмів.
Держкіно постійно проводить роботу по налагодженню ко-продукції з різними країнами. З якими державами вдалось укласти угоди протягом цього року?
У 2009 році Україна ратифікувала Європейську конвенцію про спільне кіновиробництво. Відповідно до неї Україна має право створювати фільми разом з іншими країнами «Старого світу». У 2011 році ми підписали спеціальну додаткову угоду про ко-продукцію з Францією. Цьогоріч ми підпишемо договір про двостороннє виробництво фільмів з Грузією. Зараз ведуться переговори про налагодження ко-продукції з Ізраїлем і Аргентиною. На сьогодні у нас є вже дві повністю завершені стрічки, котрі було знято в ко-продукції: «Параджанов» (ко-продукція з Францією, Вірменією і Грузією) та «Істальгія» (ко-продукція з Німеччиною та Сербією). Практично кожен другий наш фільм, який зараз знаходиться у виробництві, – створюється у ко-продукції.
Наскільки активно український глядач ходить на вітчизняне кіно?
Поки що неактивно. Серед глядачів є певна недовіра до вітчизняних фільмів. Глядача треба виховувати і навчати дивитись українські фільми. Ми маємо знімати багато різножанрових картин – тільки за такої умови кількість з часом переросте у якість. Наприклад, у Польщі тільки на шостий рік реформування кіноіндустрії поляки масово пішли дивитись саме свої фільми. І сьогодні 30% польського кінопрокату складають саме їх вітчизняні стрічки.
Чи можна спроектувати цей сценарій розвитку на Україну?
Можна. Однак я не впевнена, що шести років нам вистачить для того, щоб 30% фільмів вітчизняного прокату також складали саме українські стрічки. Проте на даному етапі розвиток кінематографу у нас йде швидше, ніж у поляків на початку їх реформи. Відвідуваність вітчизняного кіно в Україні розпочнеться тільки тоді, коли у нас зніматимуть багато стрічок, і глядач зрозуміє, що український фільм існує. Також важливо, щоб глядач полюбив вітчизняне кіно. Але це вже залежить від таланту кінематографістів.
Як часто українці ходять у кінотеатри?
Всього протягом 2012 року в українських кінотеатрах було 19,63 млн. глядачів. З них 528 тис. відвідали саме вітчизняні фільми.
Скільки в Україні кінозалів, і скільки їх було, якщо б наша країна була високо розвинутою кінематографічною державою?
Сьогодні в Україні 409 залів. Сім кінотеатрів цьогоріч закрилося і 16 – відкрилося. За радянських часів в Україні був великий кінопрокат. Коли ж у 1990-і роки кіновиробництво пішло на спад, то в кінотеатрах просто не було чого показувати. Фактично через це кінотеатральна сітка і була знищена. Сьогодні кінозали є фактично тільки у великих містах. А ті, хто живе у районних центрах чи маленьких містах, просто не мають доступу до екранного кіно. Було б дуже добре, якщо б Україна мала хоча б дві тисячі кінозалів. І головне при цьому, щоб кінозали з’являлись саме у регіонах.
20 років український глядач не бачив українського кіно. Кілька поколінь виросло на західних фільмах. Дуже важливо сьогодні розвивати саме кіноосвіту, починаючи з формату шкільного факультативу. Зараз ми лише розробляємо цю тему. Діти – це велика цільова аудиторія. Крім того, вони дуже щирі, їхні емоції – справжні. Одне з завдань кінематографу – виховання молодого покоління, його самосвідомості. Щоби з гордістю можна було сказати: «Я є нація, я є українець». Кінематограф – це найпростіший шлях до душі людини. Ті, хто чує і бачить – зрозуміє те, що відбувається на екрані.
