Напередодні своєї скрєпної дати 9 травня русня почала прориватися на нашій ділянці фронту. Проте ми тоді її легко відбили і навіть набрали трофейної зброї.
Одним із штурмовиків, що тоді поліз на нас, був дід. Його групу повністю розбили, тож він залишився один. Спочатку він спробував повернутися, але при наближенні до російських позицій по ньому почали стріляти свої. Тож він відповз у бік наших позицій, де вогонь по ньому відкрили вже наші хлопці. Отак він і бігав туди-сюди півдня і всю ніч.
За ним літав наш дрон і скидував гранати. Проте дід якось уміло ховався, перебігаючи з однієї вирви в іншу. За весь цей час він схопив лише кілька маленьких осколків. Довго ми слідкували, як бігає той дід і в результаті крикнули йому, щоби він здавався в полон. Добре, що йому вистачило розуму погодитися.
Проте далеко не всі штурми вдається відбивати настільки легко. Один раз ми отримали завдання прикрити вогнем наших саперів, які мали розставити міни між нашими і ворожими позиціями. Однак відстань до ворога була дуже малою – десь метрів 80. Ми зайшли на ті позицію вночі і приблизно з 3 до 6 ранку перестрілювалися з ворогом. А як тільки стало світати, то росіяни почали закидувати нас гранатами. Одна з них розірвався у мене над головою.
Шолом узяв на себе велику частину удару. Однак поранення були не дуже важкі. Буквально за три тижні я закінчив лікування і повернувся на позиції.
Тоді нам так і не вдалося поставити міни на цьому проміжку між нашими і ворожими позиціями. Бо ворог усе бачив, як на долоні. А дні через 3-4 росіяни пішли на штурм тієї нашої позиції і їм удалося її захопити.
Протягом року мій підрозділ кілька разів сильно розбивали. Щоразу нас доукомплектовували новоприбулими і наразі залишилися тільки лічені бійці, що знаходяться в підрозділі від самого початку.