Нескінченна навала фільмів про Майдан та війну на Донбасі з суспільної необхідності дуже скоро переросла у статус «спам». Акцентуючи увагу глядача на актуальній, болючій темі, автори таких стрічок часто намагалися завуалювати б анальну халтурність своїх творінь. На тлі таких картин робота Анастасії Лавриненко «Віддача» вигідно виділяється, незважаючи на те, що фільм багато чого втратив від невпевненої руки молодого режисера. Акцент стрічки не обмежується шокуючою темою війни, а концентрується на актуальнішому для широкого глядача питанні «батьки і діти».
Синонімами сюжету стрічки є лаконізм і динаміка. Сюжет розповідається глядачеві стисло, концентровано, а дія перебуває в постійному русі. Перманентний рух головного персонажа прослідковується ледь не в кожному епізоді: прохід через підземний перехід, їзда в авто, пробіжка через поле. Такий нескладний прийом жирно підкреслює неспокій персонажа і його маяття. Камера зберігає свій динамізм навіть у потенці йно-нерухомих сценах діалогів із військовими. Також цей постійний рух із епізоду в епізод дещо компенсує ламані й грубі переходи між сценами. Логічним завершенням такого постійного руху через весь фільм стає віддалення у фінальній сцені – мета, до якої протагоніст біг протягом усього фільму, так і лишилася недосяжною.
Окремі сцени вражають своєю точністю сформульованості й скритим символізмом. Наприклад, майданівський епізод знято у підземному переході, що нагнітає атмосферу замкненого простору, метушні, розгубленості і, як наслідок, страху, що царили в усьому центрі столиці під час подій зими 2013-2014 років. Чи сцена зі зброєю, в якій солдати перевіряють нові автомати та гранатомети, стоячи в ряд за довгим столом. За композицією це нагадує конвеєр, що окреслює образ т. з. фабрики смерті. Та разом із тим у цих сценах відчувається легка театралізованість, що псує атмосферу правдоподібності.
Ефектність кульмінаційного пробігу батька й сина по мінному полю досягає в очах глядача ступіні «шок». В такий лаконічний спосіб автори стрічки показали драматизм розриву поколінь, яким він є сьогодні. Раніше цей образ у багатьох творах літератури і кіно означався символом прірви або муру між батьками і дітьми. А тепер, коли світ стає відкритішим і в ньому з кожним днем все менше кордонів, – образ прірв та інших бар’єрів втрачає актуальність. Та від цього покоління не стали ближчими одне до одного. Тому батьки і діти не обов’язково зустрінуться навіть якщо знаходяться буквально в одному кроці один від одного, як у «Віддачі».
Потенційно сюжет фільму розвивається за моделлю притчи. Та щоби повністю відповідати цьому формату в драматургії стрічки бракує початкового імпульсу. Глядач не отримує відповідь на питання: «За які ж такі гріхи на плечі головного героя звалилося таке страшне покарання, як убивство сина?» Де у фільмі той постріл, що зробив протагоніст, і за який несе покарання у виді тої самої «віддачі»? На це питання відповідь не поступає. Проте, можливо, її і не має бути. Адже в світі далеко не зажди править вища справедливість. І покарання може звалюватися на людину без явної на те причини. А просто на рівному місці. Особливо, коли мова йде про війну.