Віталій Зозуля з позивним «Зая» служить у 10 огшбр «Едельвейс» вже сім років. За цей час він пройшов шлях від солдата розвідника до офіцера, що керує ударними дронами, які знищують цілі в глибокому тилу противника. Кожен бойовий виїзд «Заї» – це дві-три знищених одиниці техніки противника. З спиною у Віталія – штурми під Бахмутом, артилерійські шквали під Лисичанськом, ближні бої на Київщині, снайперські полювання під Маріуполем та удари дронів в інших гарячих точках. Під час короткої перерви між бойовими виїздами «Зая» розповів про свій фронтовий шлях, який місцями нагадує адреналінові епізоди з «Місії нездійсненної».
У тебе така брутальна військова кар’єра і при цьому такий лагідний позивний «Зая». Як так сталося?
Я прийшов у розвідувальну роту 10 огшбр зовсім юним, у 18 років. Тоді я був молодим, симпатичним, тож мені й дали позивний «Зая». До того, як вступити до 10 огшбр, я вчився в Житомирському військовому інституті. Проте мені там мені сподобалося через затянуті радянські правила. Тож, провчившись один рік, я спеціально завалив сесію, мене відрахували і я одразу підписав контракт на службу. В інститутах навчаються за книжками, проте так ніхто не воює. На полі бою навчишся набагато більшому. Справжній офіцер, в моєму розумінні, має пройти шлях від солдата.
Зараз ти воюєш на Донбасі. Саме в цьому регіоні відбулося твоє бойове хрещення ще за часів ООС. Як це було?
В 2019 році ми закріпилися під Маріуполем. У нас була молода гаряча кров. Ми хотіли воювати. Наші розвідувальні позиції були на одній лінії з піхотою. На певних позиціях відстань до сєпарів була 400 метрів, а десь і 150 метрів. Певний час я там допомагав снайперу: прораховував відстані до орієнтирів, маскував його постріли. Під час одного з таких бойових чергувань ми успішно відпрацювали по оркам і не дали їм розкласти вогневу позицію з кулеметом. У відповідь вони накрили нас вогнем з міномета.
Мені дуже подобалася атмосфера Маріуполя. Це місто, в якому було багато активності, життя. Воно динамічно розвивалося. Саме після повернення з Маріуполя я набив собі перше тату, яке зображує крила, мечі і спартанський шолом.
Зараз найбільше корисної інформації для розвідки забезпечують дрони. А як ти, як розвідник, збирав інформацію тоді, коли коптерів ще не було майже в кожному підрозділі?
В 2020 році ми стояли під Торецьком і тримали на позиціях звичайну рацію Baofeng, завдяки якій чули, як між собою переговорюються сєпари. Так ми їх відслідковували і одразу по ним відпрацьовували.
Все спостереження орки там вели через камери, розставлені вздовж лінії зіткнення. Проте наші снайпери всі ці камери перестріляли. А ми вже відпрацьовували по оркам з РПГ та іншої зброї. Навесні 2021 року я побачив, як росіяни почали накопичувати війська на Донбасі.
Ти вірив, що це переросте у велику війну?
Ні. Ми з друзями говорили про це напередодні повномасштабного вторгнення і вони казали: «Яка може бути війна в ХХІ сторіччі». В перший тиждень вторгнення нас відправили на кордон з Білоруссю і побачив, що наша країна була геть не готова давати відпір ворогу. Проте місцеві жителі дуже добре спрацювали і фактично власними силами побудували укріплення на кордоні.
А вже в березні 2022 нас перекинули на Київщину, де дуже результативно себе показали малі вогневі групи, які обходили противника з флангів і постійно тримали його в напрузі. Орки не були готові до такої нашої тактики і думали, що по ним працюють американські спецпризначенці. Було смішно чути їх істерику в радіоперехопленнях. Не все йшло гладко на Київщині і коли ми штурмували певні села, то несли великі втрати. Окремі ж наші просування взагалі закінчувалися нічим і згодом ми висувалися на повторний штурм. Коли ми з другого разу відбили у росіян село Кухарі, то орки, біжучи, лишили з десяток танків, зенітний ракетно-гарматний комплекс «Панцир-С1», багато «Уралів» і БМП.
В цьому селі орки планували накопичитися і висунутися далі на Київ. Та ми обламали їхні плани.
Після Київщини 10 огшбр перемістилася на Донбас. Багато хто каже, що це була вже геть інша війна.
Так, звісно. Як тільки ми висадилися під Лисичанськом, то я був в шоці, скільки тут відстрілювалося снарядів. В район, де ми розташовувалися, щодня прилітало до тисячі танкових снарядів. «Піони» так гасили своїм 203 калібром, що шкура заверталася. А про менший калібр артилерії я взагалі мовчу. Траплялося, що обстріл починався в 6 ранку і закінчувався десь після 5 вечора. Між прильотами ми не встигали навіть води попити.
Коли ми зайшли на позиції, то вони геть не були готові. Це були окопчики по пояс без накриття. Доводилося спати під дощем.
А в справжнє пекло ми потрапили в Миколаївці, що під Лисичанськом. Там ми переховувалися в підвалі. І артилерія орків працювала настільки інтенсивно, що як тільки хтось із нас виходив на поверхню, щоби перевірити обстановку, то одразу отримував поранення. Під саме село тоді росіяни відправляли два танки, які по черзі й без перерви відстрілювали весь заряд і поки вони розверталися на повернення, то під’їжджала наступна пара і продовжувала вогонь. У росіян тоді була величезна перевага в артилерії.
Як ти емоційно сприйняв усе це?
Після першого місяця на Донбасі у мене ніби все вмерло всередині. Я геть не відчував ні радості, ні будь яких інших емоцій. Тоді у мене загинуло багато побратимів. Страшний був депресняк. Моя дівчина тоді питала у мене, що сталося і думала, що у мене з’явилася інша. Але я просто не міг передати їй словами того, що там відбувалося.
Всі ми знаємо, що одна з найстрашніших глав цієї війни була написана під Бахмутом. Ти не тільки брав участь у боях під цим містом, але й засвоїв там для себе нову спеціальність.
В 2022 році нас відправили в якості підкріплення на штурм селища Хромове, що під Бахмутом. Відправляли нас зі словами: «Ви їдете допомагати мавікісту». Поки ми готувалися до роботи, то хлопцю-мавікісту, якому ми мали допомагати, прийшли документи на звільнення. Він зібрав речі і поїхав. Тож нам з побратимом довелося буквально в бою вчитися, як робити скиди з «Мавіка», давати стрім під час розвідки тощо.
Відтоді ми півтора місяця безперервно літали і робили скиди. Щодня ми висипали на голови оркам десь по півтора ящика гранат. Ми подавляли противника скидами, а наші штурмовики оперативно просувалися прямо під самі окопи, де засіли орки, і повторно закидали туди гранати. Так ми віджали Хромове. В результаті нам за цю роботу дали ордени за мужність третього ступеня.
Однак, під Бахмутом, як відомо, не все йшло так гладко. Один із наших штурмових взводів тоді заходив з флангу, де потрапив у засідку. Орки спеціально запустили наших поглибше і потім розстріляли з кулемета. Це був той час, коли Пригожин наказав оркам нікого не брати в полон. Я вів спостереження за цим штурмом і у мене збереглося відео, як шестеро наших поранених хлопців лежать у полі, а орки вилазять з нори і добивають їх. Буквально кілька бійців з усього того взводу в результаті змогли повернутися.
Після цього дрони стали твоїм основним інструментом у бою.
Так, десь рік після цього я в основному працював з «Мавіком». Потім ще близько року літав на FPV. Однак з часом мені вже стало мало тих 30 км, які може пролетіти FPV-камікадзе на своєму максимумі. Хотілося літати далі й уражати жирніші цілі. Тож я перейшов на «Дартс» – літак-камікадзе, що залітає на кілька десятків кілометрів. Ми здійснили вже понад 200 пусків і показали непоганий результат. Кожен наш виїзд на позицію – це дві-три знищені автівки орків. Проте потім росіяни зрозуміли, що ми їх дістаємо на таких відстанях і вони стали обережнішими. Нам стало складніше знаходити нові цілі, тож ми почали змінювати маршрути і заходити з несподіваного боку. Таким чином ми неодноразово перерубали оркам логістику. Найбільша ціль, яку ми уразили – Броньована ремонтно евакуаційна машина. Максимальна відстань, на яку ми залітали – це 70 км. Одного разу ми залетіли в Дебальцеве і там нас уразила ракета ППО, яка в кілька разів дорожча за наш «Дартс».
Активні бойові дії, постійне навчання новим технологіям і дронам, офіцерські обов’язки – це далеко не повний перелік усього, що ти робиш сьогодні. Звідки ти черпаєш сили на все це?
Нас готували, були спеціальні розмови з психологами. А також я все життя займаюся спортом. З дитинства батько привчив мене до тренувань, навчив основа самбо. А потім я займався боксом, волейболом, рукопашними боями.
