Офіцер батальйону безпілотних систем 10 огшбр «Едельвейс» з позивним «Зая» служить уже сім років. Він пройшов Маріуполь, Торецьк, Соледар, Бахмут та багато інших гарячих точок як за часів ООС, так і в період повномасштабного вторгнення. Нині він займається ударними дронами, а на самому початку великої війни він був розвідником, якому випало захищати кордон з Білоруссю. «Зая» розказав, як його ошелешила бойова готовність кордону до вторгнення в перший тиждень після його початку.
Напочатку 2022 року я до останнього не вірив, що буде велика війна. Та й мої друзі говорили: «Яка війна в ХХІ сторіччі». Навіть коли я на власні очі бачив, як у 2021 році росіяни накопичують війська на Донбасі, то не думав, що це переросте в таке пекло.
Напочатку 2022 року нас у підрозділі почали відправляти у відпустки. 15 лютого настала і моя черга поїхати додому. Та коли я тільки йшов з потяга і наближався до під’їзду, то мені чорна кішка перебігла дорогу. Я одразу зрозумів, що зараз буде щось погане: або з жінкою посварюся, або ще щось трапиться. І буквально я переступив поріг квартири, як мені подзвонив командир і сказав, що завтра треба виїжджати на полігон. Проте я одразу зрозумів, що це буде не полігон, а фронт. Коли я приїхав у частину, то побачив, як на ешелон грузили взагалі всі боєприпаси частини. Взагалі всі. Тоді стало ясно, що ми сюди вже не повернемося.
А 23 лютого 2022 року я побачив в інтернеті відео, як дорогою йде колона російських танків. Подумав, що це якесь старе агітаційне відео. Ліг спати. А 24 лютого в 4 ранку мене розбудили і я побачив велику суєту в казармі. Проте мені здалося, що це мені сниться, то я далі ліг спати. А згодом мене вже збудив взводний словами: «Вставай, війна почалася».
На третій день повномасштабного вторгнення ми приїхали в село Морочне на Рівненщині, що стоїть прямо на кордоні з Білоруссю. Ми виїхали на цю точку в 7 ранку. Нам треба було проїхати 300 км. Та приїхали ми тільки в 12 ночі. Їхали на БРДМ. Блудили. Повертали не на ті дороги. І коли приїхали під сам кордон, то побачили, що там немає жодного прикордонника.
Розвідка повідомила, що на третю ночі планується артилерійський обстріл, за яким, як правило, починається штурм. Вже тільки на наступний день, коли ми відтягнулися на сім кілометрів у тил, то тільки там знайшли прикордонників.
На четвертий день вторгнення місцеві жителі почали активно будувати укріплення. Буквально за три дні вони побудували настільки міцні бліндажі, яких я в житті не бачив. Близько 400 місцевих жителів зі своїми лопатами і тракторами працювали просто безперервно. А коли я поруч із ними і сам став копати, то мене вигнали зі словами: «Кинь лопату і йди займайся своїми справами. А це ми і самі зробимо».
Ми вели спостереження за дорогою, біля якої стояла стара маленька хатинка. В ній ми облаштували склад. Там зберігалися «Джавеліни», гранатомети, БК та багато іншої зброї. Одного разу, коли ми стояли біля цієї хатинки, то буквально біля нас два російських винищувача пролетіли білоруський кордон і направилися в бік Києва. Нам дуже пощастило, що вони не помітили, що біля цієї хати зібралася купа людей. Літаки могли щось ввалити в неї і страшно уявити, який би то був вибух.
Ми, як тільки почули звук літаків, то порозбігалися і полягали біля дороги. І в цей момент на дорозі зупиняється машина, з якої вилазить прикордонник і розгублено питає: «Пацани, покажіть, як користуватися «Мухою» (РПГ-18)?» Я йому буквально за хвилину все розказав і він одразу поїхав. А я взявся за голову, бо на той момент уже тиждень тривало повномасштабне вторгнення, а прикордонник у мене питав, як працювати зі звичайним гранатометом.
