Микола Вінграновський найактивніше серед усіх українських митців поєднував у своїй творчості роботу в кінематографі та літературі. Практично всі вітчизняні письменники, які мали справу з кіномистецтвом, прийшли в нього вже сформованими літераторами. Ну, а у випадку з Вінграновським перші його поетичні збірки побачили світ приблизно тоді ж, коли вийшли на екрани його дебютні фільми.
Мабуть, якби радянська кіноіндустрія давала більше свободи українським режисерам, то Вінграновський прославився би перш за все, як кінематографіст.
У середині 1950-х років, закінчивши навчання у школі, Микола Вінграновський вступає до Київського театрального інституту, де знайомиться з Олександром Довженко. Після цього вступає до ВДІКу, де продовжує навчання у майстерні автора «Землі» та «Арсеналу». У 1960 році закінчує цей найпрестижніший у СРСР кінематографічний виш, а вже наступного року дебютує у повнометражному кінематографі як актор.
Він зіграв головну роль у картині Юлії Солнцевої «Повість полум’яних літ», яку було відзначено призом за режисуру на Каннському кінофестивалі. Згодом, у 1961 поет з’явився в одній із ранніх стрічок Сергія Параджанова «Українська рапсодія». А в 1962 зіграв у картині «Сейм сходить з берегів» (реж. Ісак Шмарук).
уривок з фільму «Повість полум’яних літ»
Як кінорежисер він дебютував із документальною стрічкою «Блакитні сестри людей» (1966). До цього були дві ігрові повнометражні стрічки, у яких він значився сорежисером: «Дочка Стратіона» (1964) та «Ескадра повертає на захід» (1966).
У 1967 році Вінграновський вперше самостійно зрежисерував повнометражну картину, яка називалася «Берег надії». У цьому фільмі він також зіграв одну з ролей. Так само режисером і виконавцем однієї з ролей письменник виступив у наступній своїй ігровій повнометражці «Дума про Британку» (1970). На цьому його акторська кар’єра закінчилася.
На той час літературний доробок Вінграновського вміщав вже дві поетичні збірки, а також кілька оповідань. Однак можливість зняти фільм за власним сценарієм з’явиться у нього ще нескоро.
У 1973 році він у якості режисера знімає детективну стрічку «Тихі береги». Це був єдиний фільм, знятий ним у 70-ті. Протягом цього десятиліття він активно писав, а також випустив цілу низку оповідань і поезій.
І лише у 1984 році виходить його наступна і, на жаль, остання ігрова повнометражна режисерська робота – «Климко». Сценарій до неї Вінграновський написав за мотивами твору Григора Тютюнника. За цю стрічку Вінграновський був удостоєний державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка.
Із 80-х років письменник-режисер переорієнтовується на документальне кіно. Так, у 1983 році він знімає стрічку «Слово про Андрія Малишка». У 1989 році віддає данину поваги своєму вчителеві, знявши документалку «Щоденник О. П. Довженка» (1989, у співавторстві з Л. Осикою), а в 1993 році випускає ще одну стрічку на цю ж тему – «Довженко. Щоденник 1941 – 1945».
У 1989 році вийшов фільм Петра Марусика «Сіроманець». Сценарій до нього Микола Вінграновський написав за мотивами власного однойменного оповідання, опублікованого у 1977 році.
Останній період творчості письменника-кінематографіста був присвячений історії України. У 1990 році публікується його роман «Наливайко», а в 1997 – історичний нарис «Чотирнадцять столиць України».
Свого роду ілюстрацією до останніх стали три документальні телефільми, присвячені козацьким столицям, що були зняті у 1993 році: «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького», «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» та «Галич — столиця князя Данила Галицького». В усіх цих стрічках Вінграновський виступив автором сценарію та режисером.
«Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького»
За словами сучасників, Вінграновський не хотів обмежуватися лише цими трьома фільмами, а зняти цілий цикл історичних документалок. Однак, не склалося…
Останньою режисерською роботою письменника стала документальна картина «Гетьман Сагайдачний» (1999).
«Вінграновський-поет впливає на Вінграновського-режисера, але і його кінорежисерський професіоналізм має свої «виходи» як на поетичну творчість, так і на прозу», – писав про його творчість науковець Тарас Салига.
Вся друга половина ХХ ст. у мистецтві пройшла під девізом синтезу мистецтв. Пошуком універсальної мови кіна й літератури, живопису й музики тощо займалися митці по всьому світі. Однак лише обраним вдавалося не просто штучно поєднати різні види мистецтва, а й знайти в цьому поєднанні нову мову. Одним із останніх, власне, й був письменник-кінематографіст Микола Вінграновський.
