Не так часто зустрінеш знімальну групу у Львові. Місто називають кінематографічним, захоплюються його потенці альними можливостями і у багатьох фільмах можна впізнати знайомі міські пейзажі, проте це лише декорації для чужих історій: і ні тобі про мешканців, ні тобі про їхні долі, а подекуди й мова незнайома, от не балакають тут так.
Чому так важко передати через екран атмосферу старого чи теперішнього міста і життя його мешканців? Є певна зачарованість Львовом і навіть якщо будуть лише спроби, то завжди знайдуться критики, котрі заволають, що знову ми втратили можливість, зробили не те, не відчули.
А загадка міста, здається, криється в його неповторності, в культурних нашаруваннях, в розмаїтості особистостей, що як зірки загораються в небі і щезають як прийде час. Щось таке невловиме ховається у закутках стін Львова, де час од часу зароджуються середовища, які зворохоблюють Україну, та потім все-одно розчиняються у просторах, залишаючи по собі пустоти. І знову з’являється ностальгія за тим минулим, втраченим, нереалізованим.
Власне таку атмосферу занурення чи відтворення творчого середовища одного зимового дня відчула на знімальному майданчику короткометражного фільму «Намір» за романом Любка Дереша.
Я мала зустріти Любка Дереша на вокзалі, потяг затримувався і був час подумати про що говоритимемо, але це… невловиме, воно повинне само народитися або тоді байдуже.
– Поїдемо трамваєм? – стримано, втомлено усміхається.
– У нас машина, доки доїдемо до готелю, почнемо розмову про зйомки.
Все, що я знала на той час про зйомки майбутнього фільму:
Оксана Олійник – сценарист познайомилася на дводенному майстер-класі Любка Дереша з продюсером Веронікою Крижною. Знайомство, звичний спосіб на семінарах, кожен встає і розказує про себе. Серед присутніх – тільки двоє зі сфери кіно. Дереш виявився улюбленим автором обох і з’явилося бажання його екранізувати. Зупинилися на романі «Намір» і Оксана Олійник почала працювати над сценарієм.
Необхідно було обрати режисера, отож Оксана запропонувала кількох, в тому числі і Анну Смолій. Смолій – режисерка молода, амбітна, тому, здається, для продюсера Вероніки вибір режисера був очевидний.
Знаю, що були дискусії, яким має бути остаточний сценарій. І в режисера, і сценариста різні підходи, тому до діалогу залучили Любка, який допоміг зі своїм авторським баченням. Завданням Оксани як сценариста було адаптувати літературний твір, щоби він органічно трансформувався у фільм, та водночас залишав у собі ідеї роману та його шарм.
Результатом чого стала перемога сценарію кінопроекту «Намір» на весняному пітчингу Державного агентства України з питань кіно як дебютний фільм Анни Смолій від компанії “Вавілон” (продюсери Андрій Різоль та Вероніка Крижна).
Вероніка Крижна, продюсер проекту, ділилася враженнями від продакшину, розповідаючи, що знімальний процес – це завжди випробування на міцність. Тому вся знімальна група “Наміру” працювала на повну потужність, прикладаючи всі зусилля, щоб фільм відбувся. Адже, те що зафільмовано, залишиться назавжди. Львів – це містична локація, такого місця в Україні немає більше ніде – тому вся команда раділа можливості знімати саме у Львові.
О сьомій вечора домовились зустрітися на знімальному майданчику. Але зйомки затягувались і ми приїхали лише коло восьмої.
Любко Дереш органічно влився в знімальний процес: грим і водночас відповіді на запитання акторів та членів команди ніби ці зйомки були звичною справою.
– Ну як я вам, подібна, такою мене уявляли? – забігла Анна Адамович (київська актриса, яка грала Гоцу Дралу).
– Може й такою, – Любко зніяковів.
У нас був час до зйомок сцени з Любком. Знайшли тихе місце, хоча важко було назвати його тихим: зйомки відбувалися у пабі «Театр пива», а там суцільний «open space», тобто якщо музика, то вона скрізь.
– Події відбуваються у Львові… це впливає на персонажів, на їхні дії?
– Місто неважливе.
– Тоді ця історія могла б відбутися у Конотопі наприклад, – перше, що спало на думку.
– Навряд чи… але от інші міста… – задумався, – у Києві – ні, це місто не таке претензійне. А от львівське середовище хоче бути якимось і Гоца знає ці зразки. Вона приїхала з Канади, має більший досвід, багата чи швидше пересичена, тому шукає експериментів і раптом зустрічає онтологію.
– Петра?
– Так, Петра, який має потужний внутрішній світ. Неважливо хто він за соціальним статусом. Петро, людина без академічної освіти, бармен, виглядає зрілішим за Гоцу, яка є представником культури споживання такої собі богемної буржуазії, яка захоплюється глянцевими журналами.
А Петро може відмовитися від визначеності, у нього є талант – має здатність до феноменальної пам’яті. Не середовище породжує такого героя, він з’являється всупереч обставин і тому намір, як трансцендентна сила, визначає рух героя.
Обговорювали різні деталі цієї історії, але, прийшов час і Дерешу зіграти свою роль у фільмі – автора. Цей прийом часто використовують кінематографісти, але тут він був як ніде доречним.
– Виглядали як герой фільму Джима Джармуша, – ми поверталися в готель.
– Ви бачили?
– Я спостерігала за Вами на моніторі. Цікавий досвід.
– Я вірю в Аню.
Я ще двічі була на знімальному майданчику і в містичному будинку, де зароджувалася історія, і в під’їзді, де Гоца стрибала, але ці зйомки як калейдоскоп злилися в один день, коли Любко Дереш був на знімальному майданчику, атмосфера була така… невловима.
Автор: Олеся Новосад