Перед початком вистави я розговорився з молодими людьми, студентами театрального вишу, для яких стало новиною, що персонажі дійства, яке на нас очікує, є цілком реальними історичними постатями, і до того ж достатньо відомими. Судячи з їхньої реакції під час перегляду, «Музика кохання», бенефіс Лариси Кадочникової у постановці Станіслава Сукненка, мала надихнути їх на ближче знайомство з творчістю Жорж Санд та Фридерика Шопена. Втім, хоча події «Музики кохання» щільно вписані в історичний контекст, насичені подробицями біографій двох митців, вони все ж сприймаються як щось більше, ніж хроніка любовних негараздів навіть таких значних авторів.
Коли перед глядачами вперше з’являється Жорж Санд, а потім її заступає на сцені Шопен, і герої, один за одним звертаючись до аудиторії, розповідають про початок своїх стосунків, у якийсь момент вони опиняються на сцені разом, поряд, але певний час продовжують розмовляти з публікою, ніби не помічаючи одне одного. Це стає своєрідним ключем до розуміння подальшого, коли персонажі вступають у взаємодію, але їхня розмова так і не складається в діалог, залишаючись за суттю двома монологами. Навіть перебуваючи у стані палкої пристрасті, у взаємному коханні, митці залишаються глибоко замкненими, зосередженими на своїх переживаннях та відчуттях.
Зрозуміло, вистава присвячена і тому, наскільки всім нам складно, всупереч нашій потребі у коханні, у взаєморозумінні, всупереч нашому страху перед самотністю подолати відчуженість, про те, як у цих намаганнях досягти близькості нам не завжди може допомогти навіть сильна пристрасть. Зрозуміло, будь-який щасливий союз з іншим є складним для кожного з нас, незалежно від ступеня таланту та навіть при повній відсутності творчих схильностей. І все ж, «Музика кохання» дозволяє відчути, що коли мова йде про союз людей творчих, ці складнощі принципово інші, більші. Талант завжди буде приборкувати того, хто його має, тяжіти над його приватним життям, над його почуттями та стосунками, буде вимагати від справжнього митця принести в жертву і себе самого, і близьких йому людей.
У виставі дуже виразно показана Лариса Кадочникова робить це з особливою чарівністю та якоюсь безжальною влучністю, -парадоксальна незрілість, інфантильність творчих людей, які часом виглядають як неприємні дорослі діти, егоїстичні, безвідповідальні. Втім, у їхніх капризах та витівках можна відчути, навпаки, глибоке розуміння відповідальності перед своїм даром. Протягом всієї оповіді своєрідним фоном виступають віддзеркалення розвитку стосунків Жорж Санд та Шопена у їхніх творах, у рядках «Консуело» та мелодіях Шопена. І ми відчуваємо, що цей фон, ці відображення реальності у видатній літературі та видатній музиці згодом вийдуть на перший план, залишаться як справжнє та непозбутнє, коли автори цих творів знайдуть спокій у кращому світі, коли їхні любовні, сімейні, побутові драми будуть забуті; ці твори є чимось таким, що виправдовує всі їхні скорботи та помилки, дурість та підлість.
Втім, звичайно, виправдовує для нас, глядачів, читачів та слухачів, адже ми не перебуваємо на місці близьких цих або інших видатних людей, не стаємо жертвою їхніх поривань, творчих злетів та людських падінь. Та все ж вистава Станіслава Сукненка лише здається проголошенням права мистецтва бути «понад усім». Наприкінці за обміном репліками між літературними двійниками героїв, персонажами «Консуело», слідує, завершуючи дію, вигук самої Жорж Санд: «Якщо б він мене покликав!..». Можливо, це утверджує перемогу людини над автором, життя над мистецтвом- або, можливо, показує, як біль людини проривається у творчості- та стає її невід’ємною частиною.
Цікаво і те, як у виставі показаний крах своєрідної особистісної утопії Жорж Санд, яка є не тільки видатною літераторкою, а й неординарною особистістю, сильною та яскравою. Окрім того, що, як і кожен письменник, значну частину свого часу вона проводить у світі, який створює сама, вона і «реальне» життя проживає на свій розсуд, не підкорюючись усталеним нормам в епоху, гранично не схожу на наш час зокрема у розумінні прав та свобод жінок. Але в якийсь момент цей ідеальний простір, створений з такими зусиллями, цілеспрямованістю та силою волі, розпадається, в нього потрапляють події та обставини, які вона воліла б близько не підпускати до свого існування. Виконавиця головної ролі та постановник показують (і тут насправді не важливо, якою насправді була Жорж Санд) як людина, що знаходить у собі сили відкинути тиранію суспільства, може сама стати тираном для своїх рідних. І все ж завдяки харизмі Кадочникової цей персонаж незмінно викликає нашу повагу та співчуття.
Олександр ГУСЄВ, кінокритик, програмний директор кінофестивалів
