У березні російські терористи атакували Київ із північного заходу. Вони страшенно обстрілювали невеликі міста Буча, Гостомель та Ірпінь, що знаходяться у цій стороні від столиці. Ці міста зазнали страшних руйнувань. Поруч із ними перебуває багато сіл, які також сильно зруйнували.
Дві мешканки Києва поїхали у перший день російського вторгнення з Києва до села Немишаєве. Воно знаходиться за 16 км від кордону столиці. Це село знаходиться поряд із Бучею. Дівчата сподівалися, що у селі буде безпечніше, ніж у Києві. Але виявилося, що вони опинилися у самому епіцентрі боїв. Імена цих дівчат ми не називаємо.
Коли почалися обстріли цього села, дівчата сховалися у підвалі. Там вони сиділи близько 12 днів. Без електрики, газу та води. Іноді в них виходило писати у фейсбук пости про те, як їм вдається виживати. Одна з них писала пости на папері від руки, а потім фотографувала ці записи та викладала у фейсбук фотографії цих записів. Це щоб заощадити електрику та не писати все на телефоні.
Наводжу вам переклад деяких цитат із її оповідань:
«9 день я сиджу у підвалі. 6 днів без електрики. Я пишу на папері, щоб заощадити заряд телефону… Вчора вулицями їздили багато БТР із позначенням V… Місцеві намагаються купити в магазинах рештки їжі. Тому що майже всі розікрали російські солдати. Залишилося мало… Евакуація? А нікуди. Дорог немає. Та й якщо вмирати, то найкраще тут. Всім разом.
«10 день у підвалі… вранці і всю ніч стріляли… найскладніше пояснити дітям у підвалі, що пряник залишився останній, а соломки та молока взагалі не залишилося… Шукаємо відповідні слова, щоб пояснити дітям, що таке авіаудар. Намагаємось будь-якими способами їх відвернути.»
«11-й день війни. Я підвалі. Новин не знаємо. Включаю телефон тільки щоб зробити два дзвінки на добу. Бережу заряд акумулятора. У нас залишилося два шматочки сиру. Сьогодні спливає їхній термін придатності. Ми відкладали їх досі. Сьогодні у нас буде смачна вечеря… У мене стільки злості і я не знаю, на кого її вихлюпнути. У нас запитують, чи маємо гроші. Але навіщо вони? Гроші не їстівні. Їх ніде тут витратити.
«12-й день війни. 10-й день без світла. А з сьогодні – ще й без газу. Значить – без тепла. Стрілянина не припиняється. Ви нас засуджуватимете. Але ви не у нашій ситуації. Нам уже однаково хто прийде до влади. Аби перестали стріляти. Аби задовольнити базову потребу у безпеці… Ні серце, ні психіка таке не витримають – здригатися від страху постійно.
Публікація за 8 березня:
«Я вже не пишу від руки, телефон заряджається у машині. З’явився натяк на те, щоб поїхати організованою сусідами колоною хоч кудись. Ми не думали та не сумнівалися. Перепитали один у одного, чи зібрані речі, і чи вистачить палива у всіх 5 машинах. Так, нас у підвалі було аж 15 людей. Без світла та води. А вчора – і без газу.
Вночі ніхто не спав. Хтось читав новини через те, що просто не міг заснути, розуміючи, що завтра (тобто сьогодні) може бути останній день життя. Хтось пив пігулки від високого тиску, хтось нервово бігав у туалет. Було дуже страшно. Але не набагато страшніше, ніж чути все, що ми чули у підвалі та здригатися від кожного шереху.
Ранок. З тремтінням у голосі збираємося, обвішуємо машини простирадлами, балончиком пишемо слово Діти на тих авто, де вони їдуть. Збираємо собак та котів. Пакуємось, їдемо. 4 години у черзі до рашистського блокпосту. Дорога – серед поля. А над головою зі свистом літають снаряди. Поряд їздять бтри, стріляють танки. Щось горить далеко. Але якось байдуже. Не страшно. Тому що від тебе вже нічого не залежить.
Стоїмо у черзі п’ять годин.
Орк із калашем у жовтих окулярах просить відчинити двері. Відчиняю.
– Доброго дня. Телефончик покажіть будь ласка. Галерея. Порожньо? А WhatsApp, Viber? Немає? Як ви взагалі?
– Ось собака нервується, відповідаю, тремтячим голосом.
Я не знайшла, що відповісти на іншого.
– Куди їдете?
– Звідси.
– Родичі там є? До них їдете?
– Ймовірно.
– Щасливої дороги. Бережіть себе.
Здається, цей діалог я ніколи не забуду в житті. Ми поїхали. Полем, лісом, під звуки градів та артилерії вдалині. Виїхали на Житомирську трасу з десятками кинутих та розкурених машин, згорілих танків, зруйнованих доріг та мостів. І ура! Наш блокпост.
– Вітаю. Чи не хвилюйтеся. Ця територія контролюється Збройними силами України. Хай щастить!
Розплакалася. Полегло. Набрала своїм. Ось щойно встановила назад усі месенджери. Пишу листа. І дуже сподіваюся, що висплюсь і викупаюся. Змию з себе все це пекло. І увіллюся в роботу. Скучила.
Стоиммв дичайшій пробці на окружній Житомира. По зустрічці, щоб не стояти, їдуть цистерни з паливом OKKO, фури Нова пошта та автовози або танковози з нашою військовою технікою. Життя поза підвалом прекрасне. Навіть у пробці.
Друзі знайшли ночівлю у Вінниці. Хочеться спати. А потім щось шукаємо на найближчий місяць.
Як же я вас усіх люблю!”
А ось що написала у соціальній мережі інша дівчина. Наводимо повний текст двох її публікацій у фейсбуці:
«Ми в безпеці. Ми виїхали з Немішаєва всією родиною, з друзями і сусідами. Організованою колоною з білими прапорами під обстрілами через рашистьський блокпост. Ми думали, страшно було на блокпосту. Кілька годин стояли в очікуванні, тоді як обабіч дороги наша артилерія гатила російську техніку в радіусі 1-1,5 км. Треба сказати, гатила дуже влучно. Так от, було боязно, але ми твердо вирішили: назад дороги немає. Вдома щоп’ятнадцять хвилин здригатися від вибухів, рахувати «виходи» і «приходи», спостерігати кадировців з автоматами, що ходять БУКВАЛЬНО під вікнами нашого дому – ми більше не могли. До того ж, вдома на той момент не було ні світла, ні води, ні опалення, ні газу, закінчувалися продукти. Так от, найбільший жах почався після блокпосту. Ситуація на дорогах змінюється щодня, тож ми їхали фактично навмання. Проїжджали розбиті, спалені села, натикалися на рашистів, розверталися і їхали назад, а за нами – вся колона. Поряд з нами двічі пускали попереджувальні постріли. Одного разу ми проїхали розтяжку, яка, на щастя, не розірвалася. Бачили велику кількість трупів цивільних – у спалених машинах, у розстріляних машинах. Місцями – цілі сім’ї… Бачили вовка, що доїдав тіло жінки… Ну і силу силенну спалених танків і БТРів, що валялися прямо посеред дороги. Коли ми, за якимось божим провидінням, вискочили на український блокпост, у мене завмерло серце. Я до останнього не вірила, що це НАШІ. І ледь не розплакалася. Після всього побаченого, хочеться сказати лише одне: росіяни, горіть у пеклі вічно!!!»
«17 фактів про наше життя зараз.
- За питання “коли закінчиться війна?” і “коли включать світло?” в місцевих чатах відправляють в бан.
- Не існує поняття “купити”. Є поняття помінятися на щось. Я сусідці дала дріжджі, а вона мені хліб, який спекла з того що було. До речі дуже смачний. Є поняття дати безкоштовно, пригостити ну або попросити в когось. Гроші втратили свою цінність, ними ніхто ніде ніяк не користується.
- Крутий той, у кого є криниця і газовий старий котел який працює не від електрики.
- Пів дня витрачається на те щоб наносити з криниці води, нагріти, помити посуд, себе, дитину.
- Багато людей виїхало на невизначений термін, ми годуємо їхній тварин. І буду годувати поки вистачить їжі, сил і психологічних ресурсів.
- Крутий подарунок зараз це крупа і борошно. Ну або будь-що з чого можна довготривалу їжу приготувати (суп, картоплю тушену і тд).
- Ми серйозно задумуємося про сільське господарство. Завезти курей, конкретно садити город і тд.
- Щодня дізнаємося хто помер. Ні дня без цього.
- Людей хоронять на вулиці або на городі, без гроба. Сусіди зібралися, швидко викопали неглибоку могилу і “прикопали”. Все треба робити швидко. Не знаєш коли прилетить знаряд/бомба/осколки.
- В сусідньому будинку народилася дитина, сусіди прийняли роди. Мама не здорова психічно і всю вагітність пила/курила. Сусіди боялися віддавати цій жінці дитину і тому забрали її до себе. Ввечері мати відмовилася від дитини.
- Трупи людей зберігаються до “сприятливіших часів” коли можна буде їх нормально поховати.
- Щоб знати яке число і день тижня моя бабуся закреслює дні в календарі.
- Плакати нема часу і можливості, це велика розкіш. День проходить швидко від того що постійно треба щось робити чи кудись іти ризикуючи життям.
- Ми живемо по сонцю. Встаємо рано як світає, лягаємо спати як темніє.
- З розваг – сходити до сусідів телефон зарядити.
- Ввечері вікна завішуємо темними ковдрами, щоб свічкою на столі не привертати увагу до свого дому.
- Намагаємося робити звичайні речі як і в мирний час – щодня митися, чистити зуби, прибирати в хаті, мити посуд, застеляти ліжко і тд. Ніби-то все добре. Ніби-то.»
