Незважаючи на масштаб катастрофи на Чорнобильській АЕС, за 28 років в Україні не було знято й десятка присвячених їй ігрових фільмів. Звичайно, ця трагедія показується у багатьох документальних стрічках, однак вони лише діагностують цю національну травму. Натомість саме ігрове кіно дає можливість переосмислити її і, відповідно, знайти від неї ліки.
Перші дві ігрові картини, у яких підіймається ця тема, мали успіх на престижних кінофестивалях. «Розпад» Михайла Бєлікова у 1990 було відзначено «Золотою медаллю президента Сенату» на Венеційському кінофесті. А «Рік собаки» Семена Арановича у 1994 нагородили «Срібним ведмедем» Берлінале. Із того часу серед кінематографістів наче повелося: показати у своєму творінні цю трагедію – все одно, що пред’явити посвідчення чорнобильця та, оминувши обов’язкову оплату проїзду, безкоштовно виїхати на авторитетний кінофестиваль.
Кожен з існуючих фільмів про Чорнобиль відкривав якусь нову грань у цій трагедії. Медитативна алегоричність «Ядерних відходів» Мирослава Слабошпицького. Хаотичне запаморочення «У суботу» Олександра Міндадзе. Лжива фатальність «Землі забуття» Міхаль Боганім. Наївна мелодраматичність «Аврори» Оксани Байрак та «Метеликів» Віталія Воробйова.
Цього року низку названих стрічок поповнила картина Зази Буадзе «І Бог зробив крок у порожнечу». Міжнародна прем’єра фільму відбулася в березні на МКФ у Софії, після чого картина показувалася на Одеському кінофесті.
Від попередніх чорнобильських стрічок робота Буадзе відрізняється своїм світлим настроєм. Усмішкою, що пересилює відчай. Привітанням, що долає ненависть. Музикою, що розколює мовчання, і життям, що заперечує забуття.
Якщо би в українських широтах існував Едем – він би виглядав саме так, як показано у перших сценах цього фільму. Жодного апокаліптичного пейзажу чи натяків на жахіття, спричинені мутаціями, тут немає. А саме на цьому зазвичай робиться ставка у картинах про ЧАЕС.
Головні герої стрічки живуть у чистому світі, де, на перший погляд, немає місця хаосу, приреченості чи відчаю – усього того, із чим асоціюється страх радіації – тієї невидимої сили, що паралізує вже при одній тільки згадці про неї. Адже сама собою вона в природі не існує. І джерело цієї нищівної сили зовсім не в атомній електростанції, а в самій людині…
У кульмінаційній сцені стрічки звучить ораторія Й. Гайдна «Створення світу», яка, за словами продюсера Олега Щербини, була базовим елементом фільму ще під час написання сценарію. «Ця музика стала атрибутикою покинутого Едемського саду, де ненависть людей одне до одного руйнує все навколо. Бог дав їм усе, а вони так і не змогли це прийняти, зламали все, що їм підготував Бог», – розповідає продюсер.
Ідея зняти цю стрічку виникла у режисера після того, як він сам побачив у Чорнобильській зоні старих чоловіка і жінку, які жили у ворожнечі. Та, якщо озирнутися навколо, впевнений, схожих персонажів можна побачити будь-де. Власне, як і саму цю нищівну радіацію ненависті…