Олександр Шапіро – найпродуктивніший і один із найбільш самобутніх українських режисерів часів Незалежності. Назвати список найбільш важливих для себе фільмів йому було зовсім неважко. Кожна з цих стрічок перманентно перебуває якщо не під рукою, то вже точно на поверхні його просвітленої свідомості.
Якщо кожен власний фільм Шапіро – це екзистенціальний скандал, то кожна названа в цьому списку стрічка – справжній вибух. Разом із тим Олександр уточнює, що в список потрапили лише ті режисери, з якими у нього збігаються «якісь метафізичні потенціали». Тож тут немає, наприклад, Міхаеля Ханеке або Ларса фон Трієра, фільми яких хоч і дуже подобаються режисерові, але не підпадають під цей критерій.
«Бартон Фінк» (1991) Ітан і Джоел Коен
Це мій улюблений фільм. У ньому поєднані передумови популярного кіно і разом із тим він просякнутий містицизмом. А я – заручник кіно, наповненого метафізикою. «Бартон Фінк» дозволяє мені вільно циркулювати в рамках самоідентифікації. Я сам сценарист – тому добре розумію складності професії, описані в даному фільмі. Саме тому я усвідомлюю, наскільки складно поєднати в одній картині комерційне і метафізичне.
https://www.youtube.com/watch?v=R6HlhBGAzW0
«Агірре, гнів божий» (1972) Вернер Херцог
Це кіно дилетанта-Херцога. Кіно дії. Нещодавно я перечитував книгу «Кіно» Жиля Дельоза і виявив посилання на цей фільм. Йшлося про те, що сама природа в цій стрічці збігається з героєм. Макро- і мікро-пафос тут знаходиться в абсолютному балансі.
«Агірре, гнів божий» знімався під час реальної експедиції по Амазонці: група була на межі загибелі, а актори – неосудними. І з усього цього невротизму склеївся якийсь субстрат, який у моєму розумінні дуже близький до істини: гарне кіно завжди має бути непрофесійним. Це мій принцип. І створюватися кіно має в муках: зі сварками і чварами.
«Агірре, гнів божий» в силу своєї неідеальної, загостреності напруги і шорсткості створює якийсь немислимий ефект, який навіть пояснити важко.
«Комплекс Баадер-Майнхоф» (2008) Улі Едель
Стрічка переносить у 70-і роки, коли в Німеччині панував червоний терор: різали буржуїв, спалювали кінотеатри і склади … Ця боротьба тривала 20 років. У підсумку вона призвела до повного розчарування і поразки героїв. Це студійне кіно, що добротно зроблено. У ньому дуже добре передається якийсь кураж, що був абсолютно чужий для Німеччини тієї епохи. Це була вже зовсім постмодерністська Європа. І тут раптом знаходиться група інтелектуалів, яка починає валити всіх наліво і направо. Ця тема сьогодні, на жаль, непопулярна. Терор нині охаяно. Та, наприклад, у знаковому есе Альбера Камю розповідається, що через свавілля одинаків передається максималізація можливого.
https://www.youtube.com/watch?v=SozEAsl9Tq4
«Аліса в містах» (1973) Вім Вендерс
Чиста метафізика. Це кіно показує лівацький рай журналістів, коли люди ще подорожували, ризикували життям, щось писали і фотографували. А незабаром після цього почалася епоха відчуження щирості суб’єкта психологічного аналізу.
https://www.youtube.com/watch?v=SozEAsl9Tq4
«Берлін, Александерплац» (1980) Райнер Вернер Фассбіндер
Мені взагалі весь Фассбіндер дуже подобається. Він просто неможливий! Але саме цей фільм, всі ці 15 серій я виношу на титул, тому що всі вони просто немислимі. У ньому є якась тягуча, пряна неможливість моторошно фартового маргінала пробиватися в буржуазному середовищі. Вже сам той факт, що Фассбіндер підіймав величезні бюджети, будучи тим, ким він був – викликає повагу. Беручи до уваги весь його немислимий шлейф патологій.
Також за формою мені дуже подобаються «Гіркі сльози Петри фон Кант» (1972). За герметизмом, авторським задумом і вишуканістю це один із кращих фільмів.
«Фауст» (2011) Олександр Сокуров
Мені подобається неможливість його кіномови. Сокуров не рефлексує на предмет режисури. У ньому закладено, висловлюючись словами Достоєвського, якийсь дивний матеріальний субстрат. У цього режисера є якась сума прийомів, яка не володіє ніякою природою на роздуми. Це виходить від нього самого – від його фізіології. Я б назвав його кіномову – «фізіологічним кіно». Атмосфера і фізиологизм «Фауста» відсилає до праобразу кінематографа. Це те, що було немов до усього сущого. Це немов би кінематограф-до-мови. Коли світ уже був створений, але існував ще на рівні якоїсь галюцинації.