Військовослужбовець 10 гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», позивний «Х.», розповів про один із штурмів під Соледаром, який він проводив узимку. Він говорив важко, наче кожне його слово буксувало в перегорілих від пекельного стресу думок. Нервово затягуючись цигаркою, він поділився деталями військової операції, яка стала фатальною для десятків російських загарбників і, на превеликий жаль, забрала життя кількох наших бійців.
З якою зброєю ви йшли на штурм?
Ми йшли на штурм кількома групами з різних флангів, прикриваючи один одного. У нас були автомати і два кулемети РПК. Ділянки, по яких ми йшли, прострілювалися. Світловий день був короткий, проте ми встигли дістатися до обумовленої точки ще до того, яка стало темно. Розвідка нам доповіла, що окопи і бліндажі, де ми мали закріпитися, були чисто. Проте виявилося, що там засіли росіяни. Ми обережно наблизилися і вибили їх гранатами, а також стрілецькою зброєю. Під час штурму виявилося, що поодаль від цієї позиції був за маск ований російський кулеметник. Його геть не було видно. Проте він себе видав після перших пострілів, адже зі ствола виривався вогонь. Його ми теж зняли.
Під час цього штурму ви брали росіян у полон?
Коли ми відбили позицію і стемніло, то почули, як метрах п’ятнадцяти від нас йшло троє росіян, які голосно говорили: «Адеса!» Це було їхнє слово пароль, за яким вони ідентифікували своїх. По ходу вони просто не зорієнтувалися в темряві і заблукали. Коли вони наблизилися до нас, то ми прицілилися і крикнули: «Здавайтесь!» Вони відмовилися. Зав’язався бій. В результаті ми задвохсотили двох росіян, а третій кинув зброю і побіг на нас із ножем. Один із наших його акуратно поклав, вистріливши в плече. Він упав, ми його зв’язали і надали першу допомогу.
Ким виявився цей полонений?
Це був зек. Командування ПВК «Вагнер» дало йому два варіанти: або сидіти на зоні ще багато-багато років, або відбути свій строк на фронті в Донецькій області, отримуючи щомісяця по 30 тис. рублів ($400 – ред.). Ми з ним розмовляли українською, але він сказав, що не розуміє нашу мову. Тож я перейшов на російську.
Коли ми його тільки взяли, то він почав розказувати, що Донецьк – це Росія, а також зізнався, що вбив одного з наших. Він пробув на фронті буквально два дні після прибуття з зони.
Росіяни йшли в контратаку?
Так, вони повзли на нас по полю, як вужики. А ми їх обнуляли одинарними пострілами. Населений пункт, який ми відстоювали, росіяни розділили на квадрати, як на шаховій дошці. І коли ми прослуховували їх рацію, то чули, як вони передавали орієнтири «Б1», «Б7» тощо. Також ми чули в рацію такі повідомлення: «Пока пристреливайтесь железякой, а зверёк подъедет попозже». Це означало, що поки по нас працює міномет, а пізніше під’їде танк.
Танковий обстріл – одна з найгірших речей, яка тільки може бути, коли тебе штурмують.
Росіяни активно нас засипали снарядами. Прильоти були буквально в парі метрів від бліндажа. Коли танк попадав у будинок, то його наче підіймало у повітря і кидало об землю. Він розсипався повністю. Наша позиція була облаштована за чотирма хатами. За три години обстрілів від цих хат не залишилося навіть і купки цегли. На місці хат після цього залишалися просто воронки, глибиною по коліно.
Під час одного з обстрілів я патрулював і десь у двох метрах від мене стояв мій побратим. Несподівано між нами пролетів снаряд танка. Я був у шапці та шоломі, проте відчув, як після цього запекло вухо. Майже як обпік. Просто дивом той снаряд не розірвався, а відрикошетив від бруствера і полетів далі. Він упав десь далеко позаду і не розірвався.
Як ти себе почував під час штурму?
У мене було абсолютно чітке розуміння, що я йду в один кінець. Я помолився, поцілував хрест і пішов у невідомість. Від страху аж трусило, але я зібрав усі сили в кулак.
Від такого страху часто робиш помилки і якісь абсурдні вчинки.
У нас у групі був боєць, якому уламками сильно посікло ноги. Він був у шоковому стані, і тому не впав одразу а побіг. І в той час, які усі бігли назад – подалі від обстрілу, то він чомусь навпаки – побіг назустріч ворогу. Я йому крикнув: «Дурень, ти куди?! Назад!» А він добіг до якогось окопу попереду, впав туди і почав кричати: «Мені болить!». Я підбіг до нього, нахилився, щоби його витягти, і в цей момент у кількох метрах від мене розірвався снаряд. Мене оглушило настільки, що я погано пам’ятаю, що було після цього. Тільки окремі картинки залишилися в пам’яті: що я повзу, що продираюся через якісь кущі, що падаю, що хтось мені щось говорить. На наступний день мені стало легше. А того хлопця на наступну ніч, коли стало трохи тихіше, витягли інші побратими. Проте на той момент він уже помер від втрати крові. Витягали вже тіло.
У вас були втрати під час штурму?
Один із моїх побратимів під час танкового обстрілу опинився біля хати. Танк влучив прямо в неї. Велика частина стіни впала просто на побратима. Його придавило так, що у нього аж очі вилізли. Після того, як інші хлопці побачили його тіло, то почали панікувати. В результаті ми так і не змогли його витягти.
Той побратим, з яким ми стояли поруч і між нами пролетів снаряд танку, був завжди пліч-опліч зі мною. Ми стояли разом під час одного з чергувань і дуже несподівано перед нами прилетіла міна. Мене відкинуло вибуховою хвилею. А йому уламком зрізало частину голови разом із мозком. Після цього він ще певний час дихав. Я намагався надати йому медичну допомогу. Проте невдовзі він помер у мене на руках.
Його тіло вдалося винести?
На вході в бліндаж висіла ковдра, яку і відірвав і поклав на неї тіло. Так ми несли загиблого побратима з позицій. Треба було перейти спочатку поле, яке обстрілювалося, а потім ще й переправу. Тіло було важке. Ми не спали і не їли кілька днів, тож не ставало сил його нести вчотирьох. Десь у сусідніх хатах ми знайшли дитячий візок, на якому ми довезли його до переправи. Переправа представляла з себе просто дошки, які лежали трохи вище рівня води. Вони прогиналися під нашою вагою і берци повністю уходили в воду. Коли ми тягли тіло через переправу, то воно випало з рук і впало у воду. Один боєць стрибнув у льодяну воду річки, яка була йому десь по пояс і підхопив тіло. Так ми потихеньку винесли його на інший берег, а там нам уже допомогла група евакуації.
Потім я побачив нашу бронемашину і заліз у неї. Там я і зрозумів, що у мене зник слух. Хлопці щось мені говорили, а я не розрізняв і слова. Коли ми від’їхали в тил, то медики мене пересадили в карету швидкої і повезли в лікарню.
Що у тебе діагностували?
Контузію. Виписали снодійне. Я приймаю по дві пігулки щовечора. Без нього заснути просто нереально. А коли засинаю, то мені постійно сниться один і той самий сон – штурм цього села. Я бачу у сні всі ці події, про які тільки що розповів. Коли просинаюсь, то бачу, що руки у мене стоять у положенні, немов би я тримаю автомат.