Одним із must see фестивалю документального кіно Docudays UA (23-30 березня) є вишукана і поетична картина «Манливий, Солодкий, Без Меж або Пісні і Танці про Смерть». Вона створювалася режисерами Тетяною Ходаківською і Олександром Стеколенко.
Цей фільм – протяжна мозаїка образів, які об’єднують карпатську сім’ю, італійського генія, нью-йоркського музиканта, грузинську традицію і київських танцюристів. Всі вони своєю мовою говорять про смерть і народження, відкриваючи найширшу палітру значень цих понять.
Синопсис стрічки говорить:
Фільм створює зв’язки між невимовністю смерті та буденністю життя. Старий чоловік насвистує, їдучи в машині. МАНЛИВИЙ. Мати переживає за своїх дітей, яких можуть з’їсти вовки у лісі по дорозі до школи. СОЛОДКИЙ. Два сусідні міста жорстоко борються за володіння шкіряним м’ячем. Переможці принесуть м’яча на цвинтар. БЕЗ МЕЖ. Подорож, що починається як стороннє спостереження того, як люди сприймають смерть, перетворюється на особистий досвід. Оператор-постановник самого фільму помирає перед кінцем зйомок. АБО. Італія. Грузія. Україна. США. 16 мм, 35 мм, цифрова зйомка. Все це утворює мозаїчну структуру, з якої глядачі можуть робити власні висновки і ставити власні питання. ПІСНІ І ТАНЦІ ПРО СМЕРТЬ.
Про те, як створювалася тонка матерія цього фільму, розповідає Тетяна Ходаківська:
З чого почалася робота над картиною?
У 2012 році ми з оператором Георгієм Берідзе працювали над фільмом «Ангели війни». Дія стрічки відбувалася на території України під час Другої Світової. Ми перерили купу матеріалу і багато говорили про смерть і про ставлення до неї. Багато сміялися в тому числі, – це ж абсурд, яким дрібницям ми надаємо значення, коли в будь-яку хвилину ми можемо померти. Ми закінчили «Ангелів…», але тема залишилася в голові. Хотілося зробити оптимістичну картину тепер уже саме про смерть. Яка б не лякала, не повчала, а надихала жити.
Ми зняли з Георгієм кілька проб. Шукали кіно-мову, яка б дозволила дати майже фізично відчути життя. Ми взяли стару камеру «Конвас» і плівку 35мм, і зняли буквально кілька хвилин матеріалу – збір полуниці. Ці кадри з червоною полуницею, яку майже відчуваєш на смак, ця зйомка, – це був останній раз, коли я бачила Георгія. Він загинув незабаром після цього. Це був абсолютний шок. Георгій був мені дуже близьким другом. Виявилося, що знімаючи фільм про смерть, я особисто до неї не була готова.
Минуло кілька років. Саша Стеколенко розповів мені про грузинську грі Лело, коли два села б’ються за м’яч, щоб принести його на кладовище. Ми продовжили фільм вже разом. До цього моменту ми вже зняли з Ярославом Пілунський українську частину фільму в Карпатах.
У минулому році на Docudays UA показувався фільм Міхаеля Главоггера «Без назви». Ця картина багато в чому перегукується з вашою роботою. Сам режисер помер під час створення фільму. А також у ньому створюється атмосфера якоїсь метафізичної подорожі.
Я люблю Главоггера. Обов’язково подивлюся цей фільм. Ще мене надихає Фредерік Вайсман. Мені подобається, коли глядач може стати співавтором, додаючи свій особистий досвід, аналізуючи. Коли фільм не вирішує за глядача – музикою, закадровим текстом, інтерв’ю – що йому відчувати. А як би направляє, дає матеріал для роздумів. Ти ніби дивишся на життя очима режисера, це і є для мене поезія в кіно.
Коли я дивився вашу картину, то здавалося, що деякі епізоди з’явилися в ньому спонтанно. У монтажі є щось стихійне, що не піддається поясненню. У «Манливому…» якась своя природа, що важко пояснюється…
Цей фільм спочатку замислювався як мозаїка, набір кольорів і ліній. Хотілося досягти відчуття, що все це досить хаотично, але, щоб за цим була видна історія. Як у житті, – події, емоції, персонажі – все складається в одну історію. І, звичайно, в монтажі теж хотілося підтримати це відчуття непередбачуваності, але взаємозв’язку всього в житті.
Ми монтували на Pronto film c Олександрою Котчуковою, Сашком Стеколенко і Оксаною Усенко. Це була приголомшлива команда. На стінах у нас були великі плакати, де я замальовувала структуру, приховані зв’язки між епізодами і лінки. Там ще був напис великими буквами «Кіно – мистецтво недоказаного». Говорячи про команду, хочу сказати ще, що дуже допомагала підтримка і довіра продюсера фільму Максима Асадчева.
Як з’явилася назва «Манливий, Солодкий, Без Меж»?
Саме так один філософ назвав три голоси в грузинському поліфонічному співі. Ці голоси сплітаються в унікальне звучання. Серед них немає одного домінуючого. Всі вони – рівноцінні. Така от метафора.
Фільм знімався в Нью-Йорку, Італії, Грузії, українських Карпатах і Києві. Як прокладався маршрут вашої картини?
Герогій Берідзе – з Грузії, я – з України. Тож ці дві країни відпочатку були в нашому фільмі. Італія з’явилася в зв’язку з тим, що ми хотіли показати, що смерть – це не тільки про людей, а й про час. Для мене і Сашка Італія була пов’язана з епохою великого кіно Гуерри, Антоніоні, Фелліні… Ми хотіли зрозуміти, чи помер їх час? Чи живі вони?
А починається фільм з епізоду в Нью-Йорку. У ньому дівчина з Італії співає пісню про смерть шведською мовою. Природа мозаїки, змішання різних культур, зіткнення протиріч – характерно для цього міста і для фільму. Тому Нью-Йорк.
Також у Нью-Йорку знімалися епізоди з американським композитором і акордеоністом з польським корінням Guy Klucevsek. Ми обговорювали його участь у фільмі за чотири роки до того в Києві, після його концерту. Коли ми зустрілися, він мені сказав, що дещо змінилося з тих пір. Кілька місяців тому лікарі поставили йому діагноз і він знає, що вмирає. Я дуже вдячна йому, що він знайшов сили і сміливість говорити про такий безпосередній досвід. Це не було легким рішенням для нього.
У фільмі він виконує свої авторські композиції?
Так, власне з цієї музики і почалося наше знайомство. Цей твір називається «Музика для неіснуючого фільму». І після того, як я її послухала, то сказала йому: «Здається, я знаю, для якого саме фільму вона написана. І, можливо, цей фільм може стати існуючим».
Раніше ви працювали з ігровим кіно. Це ваш перший документальний фільм. Чи складно було переключитися на новий для вас жанр?
Якось ми вирушили в Карпати знімати драму Вікторії Трофименко «Брати. Остання сповідь», де я була режисером монтажу. Приїхавши в гори, нам довелося чекати сніг, який на той момент ще не випав, але був дуже важливий для сюжету. Тож у нас з’явився вільний час, і ми разом з оператором Ярославом Пілунським змогли зняти кілька епізодів для цієї документальної роботи.
Тоді-то ми і зустрілися з цим старим, який на самоті живе в горах і доглядає за своїм конем. Саме ця зйомка показала мені різницю в підході до ігрового і документального кіно. У мене і у Слави в голові склався образ цього старого, його історія, і ми стали знімати, слідуючи своїм уявленням, своїм сюжетам. І під час зйомки ми раптом помітили, що несвідомо виключаємо його сина з кадру. Тому що він не вписувався в нашу ідею. Він був п’яним, з одним оком, говорив дивні речі і наш дід його соромився. І ми подумали, – стоп. Чому ми це робимо? Життя – багатше за вимисел, якщо вміти дивитися і бути відкритим. Це був хороший урок.
У фільмі з’являється хореограф Раду Поклітару зі своїми танцюристами. Цими кадрами ви хотіли підкреслити ідею, що «життя – це танець», як каже одна з героїнь стрічки?
Не зовсім. Таким чином ми хотіли показати народження. Ось нічого не було – і ось, під час репетицій, народжується спектакль. Немов зворотна сторона смерті. Проте це, звичайно, римується зі словами Енріке Антоніоні про своє відчуття життя в 16 років, коли вона тільки зустрілася з Мікеланджело.
Тетяна Ходаківська:
Режисер фільмів «Прощена неділя», «Хімія почуттів» і «Ангели війни». Останній отримав низку призів на великих міжнародних кінофестивалях. Таня – режисер монтажу більше 10 повнометражних фільмів. Наразі працює над італійським сценарієм ігрового фільму, сюжет якого будується навколо героїні з України.