Протягом останнього десятиліття межі жанрів у сучасному мистецтві активно стираються. Серед популярних митців, за творчістю яких згодом згадуватимуть наш час, важко виділити таких, які б працювали виключно в одному жанрі. Будь-який арт-тренд має майбутнє лише у тому випадку, якщо римується зі словом «синтез».
Все частіше у нашому contemporary art останніх років стало зустрічатися поєднання живопису з анімацією. Коли полотно вже не монополізується фарбами, а й починає виконувати функції кіноекрану.
У 2013 році художниця Леся Хоменко презентувала свою відео-інсталяцію «Автопортрет». Робота представляє з себе велике полотно, на якому горизонтально зображено обличчя мисткині крупним планом. Очі заплющені – вона спить. Та от, обличчя поступово виринає з м’яких обіймів сну. Очі розплющуються і глядач зустрічає на собі уважний погляд митця. Ще трохи і картина знову заплющує очі. І так по колу… Інтимність цього моменту неможливо було б передати виключно засобами живопису.
Кожну мить руху в цій відео-інсталяції художниця малювала на одному і тому самому полотні, фіксуючи його на камеру. Коли близько півтори тисячі таких відвертих кадрів вдалося змонтувати у цільний відеоряд – художниця зафарбувала полотно білим, перетворивши його на екран. «Вийшло, що відео один до одного просто повторює цю картину, а картини вже нема… в принципі це не просто анімація, це інсталяція, бо сама проекція неможлива без полотна. Оскільки я писала її більше місяця, там фактура наросла з фарби, і якщо подивитися, це можна побачити», – розповідає Леся Хоменко.
Подібними відео-експериментами займається ціла низка молодих вітчизняних митців, серед яких Дар’я Кузьмич, Юрій Єфанов та ін. Популярні поєднання відео та живопису і серед художників старшого покоління: Оксана Чепелик, Аскольд Кучер, Олександр Гнилицький та ін.
Кожна спроба знайти точки дотику цих двох жанрів – спроба деконструкції картини, як образотворчого канону. Процес, який дійшов до вітчизняного арт-простору, на жаль, із певним запізненням. Адже консерватизм наших художніх традицій вже давно страждає від замкненості на архаїчних орієнтирах. В ньому фактично геть відсутні свіжі віяння прогресивних експериментів. А використання у творчості нових технічних засобів все ще лишається екзотикою.
Вищезгадана робота Хоменко стала свого роду метафорою того, як прогресивне молоде мистецтво прокидається від академічної сплячки. Наша образотворча традиція, заколисана архаїчною освітою, ледь-ледь розплющила оченята і побачила, що світ мистецтва говорить вже новою мовою сучасних технологій. Та чи на довго вистачить її уваги, поки вона знову не повернеться у свої зашкарублі сни про вишиванки та козаків?