Цього тижня у прокат виходить чергова вітчизняна стрічка, сюжет якої намагнічений на психічних зривах, неблагополуччі та побутовому животі. Картина Ганни Акулевич «Це я» вносить додатковий штрих до універсального портрета хронічного невдахи, ім’я якому «український герой».
Обличчя нашого кінематографа – сумне. Його чи гризе борошно через програну війну, як у фільмах про УПА. Або тиснуть життєві негаразди, як у багатьох соціальних драмах. Або тріпає йому душу психічна напруга, як у фільмах Муратової, Подільчака чи Неймана. Або в нього розгублено бігають очі, не знаючи, куди себе подіти в цьому житті, як у фільмах Народи, Слабошпицького та інших.
Якщо в нашому кіно можна кристалізувати якийсь тренд, то він точно буде формулюватися за допомогою термінів з медичного довідника хвороб. Наприклад, дві головні наші кінопрем’єри минулого року «Плем’я» та «Поводир» розповідали про глухих та сліпих.
При цьому стрічка «Плем’я», сюжет якої розгортається в інтернаті для глухонімих, навіть здобула понад 40 міжнародних нагород. За всю історію вітчизняного кінематографа більше було лише «Тіні забутих предків». Окрім високої художньої якості, настільки сильний зарубіжний успіх «Племені» пояснюється ще й тим, що саме так іноземний глядач звик бачити наші реалії. Кримінал, проституція, варварський лад суспільства – все це є трендом східноєвропейського світу. А так яскраво і оригінально все це в кіно досі не виявлялося. Ось міжнародне журі і вирішило зафіксувати в історії саме «Плем’я», як вишукану статую східноєвропейського борошна. До того ж це один із найсексуальніших фільмів.
Подібна хронічна депресія вітчизняного кіно, звичайно, дратує своїми перманентними неврозами та хворобливістю. Однак саме в такому кіно виявляється більше правди, ніж у припудрених телемувіках для домогосподарок, які захоплять ефіри численних телеканалів. “Мильні” серіали дивитися хоч і легше, проте правди в них немає зовсім. З персонажами, які показуються у таких стрічках, асоціювати себе глядачеві не просто важко, а й шкідливо. А ось із вищезгаданими депресивними картинами асоціації вишиковуються самі собою.
І ця тенденція в кіно лише набирає обертів. Зараз зароджується ціла низка фільмів про війну на Донбасі. Сергій Лозниця розпочав роботу над фільмом про Бабин Яр. Не розкритою залишається тема Голодомору, мало розкритими – трагедія на ЧАЕС та український контекст у Другій світовій. Незважаючи на надвисоку політизованість нашого суспільства, у вітчизняному кіно немає політичних драм, сюжетів для яких достатньо буквально у будь-якому номері рядової газети. І це лише основні теми, які могли б розширити обрії «паралімпійського» кінематографу України. Але чи саме це хоче бачити звичайний глядач?