У Києві відбулася прем’єра документального фільму Кшиштофа Копчинського «Дибук. Історія мандрівних душ». Він розповідає про хасидів, що приїжджають в Умань на єврейський Новий рік Рош Ха-Шана. Щорічно це місто збирає близько 20 тис. паломників з 70 країн. Згідно з хасидським повір’ям, відвідування могили Цадика Нахмана, яка знаходиться в Умані, приносить щастя.
Багаторічний потік хасидів приносить у регіон величезні інвестиції. Однак місцевим націоналістам не подобається присутність такої кількості євреїв, і вони виступають проти іноземців.
На прикладі локальної проблеми в українській провінції, цей фільм піднімає глобальне питання міжнаціональної толерантності, яке особливо загострилося в останні роки. Картина отримала резонанс у різних куточках світу. Вона була визнана кращою документальною роботою 55-го Краківського Міжнародного кінофестивалю і отримала Приз Міжнародної Федерації кінокритиків (FIPRESCI) Одеського кінофоруму. Також українські критики назвали цю стрічку однією з кращих вітчизняних прем’єр минулого року.
Режисером картини виступив Кшиштоф Копчинський. Всього він зняв більше 50 документальних картин, які були відзначені на 130 міжнародних кінофестивалях. В ексклюзивному інтерв’ю фільммейкер розповів, наскільки нелегко проходила восьмирічна робота над картиною. Як хасиди люблять Путіна, але підтримують АТО. Як поляки дружать з українцями, але називають наших героїв вбивцями. Як українці тихо тратять хасидські гроші на гучні націоналістичні ідеї.
«Дибук. Історія мандрівних душ» був показаний у рамках кінофоруму XI Дні польського кіно, що проходив у столичному кінотеатрі «Київ».
Пан Кшиштоф, у вашому фільмі багато провокаційних сцен, релігійних ритуалів і людей, яких зазвичай заборонено знімати. Як вам удалося отримати дозвіл на їх зйомку?
Перш за все, ми відразу всім пояснили, що наш фільм не буде ображати ані хасидів, ані українських патріотів. Однак отримати окремі дозволи на зйомку нам було дуже непросто. Наприклад, ми п’ять років чекали документ, який відкрив нам двері в психоневрологічний інтернат.
Коли ж ми хотіли зафіксувати хасидські обряди, то дозвіл на це нам міг дати тільки один із головних хасидських рабинів. Це дуже прониклива людина. І нас відразу попередили – якщо він схвалить наше діло, то ми потім зможемо знімати де завгодно і що завгодно. А якщо відмовить – ми більше нічого не зможемо зняти в Умані. Ми пішли на цей ризик і кілька годин чекали, поки цей рабин закінчить молитву. Після цього ми підійшли до нього і побачили, що навколо стоїть багато хасидів, які чекають його рішення щодо наших зйомок. І коли він дав нам дозвіл, то всі навколо почали співати і танцювати. Для всіх них його слово було визначальним.
В цілому робота над стрічкою тривала вісім років. Ми відзняли 58 годин, з яких в остаточний монтаж увійшло лише півтора.
Раніше про уманських хасидів було знято два українські фільми. Експериментальна стрічка «Нахман» Олександра Шапіро та фестивальна короткометражна робота Олександра Течинського «Сери та сеньйори». Але у вашій картині тема святкування Рош Ха-Шана в Умані розкрита набагато докладніше.
Також у 2006 році вийшла стрічка «Йіппі: Подорож до єврейської радості», що стала єдиним документальним фільмом у творчості Пола Мазурскі (автор «Москви на Гудзоні», п’ятикратний номінант на «Оскар» – А.Ф.). Він показав святкування Рош Ха-Шана в Умані очима американських хасидів, із якими дружив. Це цікава робота, яка знята типово по-американськи.
Ви говорили, що сподіваєтеся на початок діалогу після цього фільму.
Я сподіваюся на діалог про взаєморозуміння між різними народами, культурами і цивілізаціями. Наприклад, в цьому році на найбільшому в світі кінофестивалі документального кіно в Амстердамі була організована спеціальна програма фільмів, які допомагають знайти спільну мову між конфліктуючими силами. Ця секція називалася «Джихад проти МакСвіту». У неї входило 12 картин, серед яких був і «Дибук…».
Але з вашого фільму видно, що між українцями і хасидами практично немає взаєморозуміння.
Так. Але якось раз, під час обговорення фільму в Польщі, піднялася професор Варшавського університету, яка спеціалізується на етиці, і сказала, що, незважаючи на всю конфліктність, у фільмі є один дуже показовий епізод. За упокій душі Володі, одного з героїв фільму, моляться як православні місцеві жителі, так і хасиди. Звичайно, вони моляться не разом. Та все одно – існує щось важливе, що здатне об’єднати настільки різних людей.
Смерть Володі, доглядача кладовища, істотно вплинула на наш фільм. Після його смерті ми кардинально змінили сценарій. Він був об’єднуючою ланкою між хасидами та українцями. Все, що відбувається у фільмі ми спочатку планували показати його очима. Ми з ним дружили, і я до нього часто їздив.
Тут дуже тонко виписаний символ «мандрівних душ», про які йдеться в назві фільму. Щорічно в Умань приїжджає помолитися біля 20 тис. хасидів. Приблизно стільки ж євреїв у XVIII столітті в цих краях загинуло від рук Івана Гонти та Максима Залізняка. Один із рабинів у фільмі розповідає про переселення душ в іудаїзмі. Після його слів екранних хасидів починаєш сприймати, як тих самих «мандрівних душ», які до сих пір не можуть знайти спокій, і через 300 років повертаються на нашу землю, орошену іудейською кров’ю. Та разом із тим Іван Гонта і Максим Залізняк для українських націоналістів – справжні герої…
Щоб вступити в Європейський Союз, Україні необхідно розібратися з історією. Деякі сторінки своєї історії вам необхідно обговорити з сусідами. Наприклад, в Умані стоїть пам’ятник Івану Гонті та Максиму Залізняку, які масово вбивали поляків і євреїв. А неподалік від нього моляться хасиди, які привозять до цього міста величезні інвестиції. Може українцям варто пошукати якихось інших героїв, які не вбивали людей?
Ну, а польський фільм Войцеха Смажовського «Волинь», який вийшов нещодавно. Він розповідає про Волинську різанину 1943 року. У цій стрічці поляки показуються позитивно, а українці – негативно, а в деяких епізодах навіть образливо. Цей фільм дратує українців так само, як уманський пам’ятник Гонті і Залізняку викликає обурення поляків і євреїв. От як бути з подібними гострими кутами в історії?
Думаю, що вихід тільки один – діалог. Україні вже 25 років, і дивно, що історики наших країн до сих пір не погодили між собою факти Волинської різанини, походів Гонти, Залізняка, Хмельницького та інші сторінки історії. Наприклад, Карл Ясперс після Другої Світової написав дуже важливу працю про проблему німецької провини. Цей текст підказав, як німцям жити далі. І поки в кожній державі не відбудуться подібні переосмислення – їм буде дуже важко знайти спільну мову з сусідами.
Після Євромайдану в Умані продовжують діяти корупційні схеми? Всі ці величезні суми, які привозять хасиди, все так і продовжують плисти у кишені чиновників?
Новий мер Умані повісив у своєму кабінеті табличку «тут хабарів не беруть». При цьому місцеві жителі кажуть, що про хабарництво мера – нічого не відомо, а от інші чиновники від страху почали брати хабарі в п’ять разів більше.
Також після Євромайдану хасиди нелегально поставили в Умані кіоск. Коли до них прийшли журналісти і сказали, що напишуть про це, то хасиди запропонували $2 тис. за мовчання. Журналісти відмовилися від грошей, проте сказали, щоб хасиди купили дрон для українських військових на Донбасі. Хасиди купили якийсь неякісний китайський дрон, якій незабаром зламався. А український журналіст сказав, що коли до Умані прийдуть росіяни, то він розповість їм, що хасиди підтримували українську армію.
У фільмі є епізод, у якому один із хасидів говорить наступне: «Слава богу Путін – друг євреїв… Добре, що в світі є хоча б одна нормальна людина – Володимир Путін». Чи не виривалася ця фраза з контексту, щоби спровокувати суперечку, враховуючи нинішню напругу в суспільстві?
Даний епізод знімався ще до Євромайдану. Це думка одного з персонажів фільму – рабина, у якого багато друзів у Москві. Це не мої слова. Взагалі, багато хасидів не розрізняють Росію і Україну. У їх розумінні – це одна територія. Головне для них – це могила Нахмана. Більше нічого їх тут не цікавить.
Польська компанія-кінопрокатник ініціювала публікацію книги за матеріалами вашого фільму.
Вона вийде польською на початку 2017 року. Зйомки нашого фільму завершилися до Євромайдану. А в книзі розповідатиметься про події в Умані та Брацлаві після цього.
Знімати кіно в Україні було так само легко, як в Польщі?
Українські фахівці робили все дуже професійно. Продюсер Геннадій Кофман (програмний директор Docudays UA), оператор Сергій Стеценко («Майдан», «Зелена кофта»), перекладачі, звукооператори… Всі спрацювали на найвищому світовому рівні. Знімати кіно в Україні – так само, як у Європі.
9 жовтня пішов з життя Анджей Вайда. Яким ви запам’ятали цього режисера?
Вайда був на прем’єрі «Дибука…» на Краківському кінофестивалі. Після показу він сказав: «Фільм фантастичний. Ми не знали, що таке відбувається в Умані». Останній раз я зустрічав Вайду в цьому році на єврейському фестивалі у Варшаві. Тоді він мені сказав, що закінчив свій новий фільм «Післяобраз» («Powidoki» – міраж, який залишається перед очима, коли довго дивишся на зображення, а потім різко відвертаєшся – А.Ф.) і більше вже нічого не буде знімати. У Польщі було багато особистостей його покоління, які зробили дуже сильно вплинули на польську культуру. Уже в моєму поколінні настільки масштабних особистостей немає.
