Робота над «Присмерком» почалася з того, що корові відрубали голову, а закінчилася стаціонаром у лікарні. Про те, як знімалася одна з найсильніших вітчизняних документальних стрічок останніх років розповідає її режисер Валентин Васянович.
У героїв «Присмерку» дещо специфічне ставлення до смерті…
Одного разу тітка Марія розповіла мені, що єдина її корова от-от мала отелитися. Проте щось трапилося і теля не могло народитися. Ніде в навколишніх селах не було ветеринара і допомогти корові було неможливо. «То я взяла сокиру, їй голову відрубала – і все», – завершила вона розповідь… Тоді в мене і народилася ідея зняти цю документалку. У селі люди стикаються зі смертю щодня, тож і ставлення до неї зовсім інше. Загалом цей фільм про те, що люди в очікуванні смерті поводять себе достойно.
Як склалася подальша доля Марії, матері Сашка?
Після смерті Саші у Марії почався нервовий зрив. Їй дуже тяжко і наразі вона в лікарні.
Коли я дивився фільм, то часто виникало бажання якимось чином перестрибнути на той бік екрану і допомогти персонажам. Коли бабуся намагається рубати дрова чи несе повне відро з молоком по слизькій доріжці… Ви ж у цей момент стояли поруч – не виникало бажання відкинути камеру і допомогти їм?
Я хотів зняти фільм, який би створював ефект абсолютної присутності глядача в історії. Судячи із запитання – вдалося… Є така думка серед кінематографістів, що коли тобі хочеться вимкнути камеру, тому що незручно бути свідком того, що відбувається, – саме в цей момент і починається справжнє кіно. У кінематографістів, а тим паче у документалістів, дещо інше ставлення до моралі.
Скільки було відзнятого матеріалу для стрічки?
Приблизно 20 годин, із яких врешті було змонтовано одну годину. Для зйомок фільму-спостереження це небагато. Мені дещо поталанило, адже герої стрічки – мої родичі, про яких я знімав вже не перший фільм. Вони з’являлися в моїй картині «Старі люди» (2001). Я навмисно не шукаю героїв для своїх документальних фільмів. Вони якимось дивним чином самі з’являються в моєму житті. Наприклад, гончар, про якого я зняв «Проти сонця», – брат мого оператора. Хочеться, щоб і надалі герої для документалок з’являлися самі собою. Та вони, на жаль, закінчуються… (посміхаючись – А. Ф.)
Певні сцени «Присмерку» просто спантеличують своєю відвертістю. Показувати свої почуття й емоції на камеру можуть далеко не всі люди, навіть якщо їх знімає родич.
Так, наприклад, сцена, в якій Марія вставляє пластинки у трансформатор, а сліпий Сашко сидить поруч і пояснює, як це треба робити. Коли я це знімав, то довго слідкував за їхньою роботою, але нічого цікавого не відбувалося. Потім у мене задзвонив телефон і я відійшов поговорити. Побачивши, що мене немає поруч, вони почали сваритися і навіть посилати одне одного. Тож сцена була знята якось сама собою – цього важко досягти у кіно.
У попередні два роки ви приїжджали на ОМКФ зі своїми ігровими повнометражними стрічками «Звичайна справа» і «Креденс». Знаю, що вони задумувалися, як початок циклу з п’яти фільмів. Події кожного з них мають розгортатися у різних українських містах. Перші дві картини розповідають київську та львівську історії. Про яке місто йтиметься в наступній частині?
Я не зациклююсь на цій формі з п’яти частин. Коли я вигадав хід про різні міста України, то хотів підкреслити, наскільки різні люди живуть у нашій країні, наскільки відрізняються їхні цінності та менталітет.