За роки війни статус біженця в Україні отримало лише кілька десятків росіян. Таку статистику наводить Державна міграційна служба. Всі вони — вільні люди, які задихалися в російській реальності, і, щоби змінити життя на краще, переїхали в нашу країну. Їх шлях — унікальний і на жаль про ці кілька десятків росіян, які за дев’ять років війни перебралися з Росії в Україну говорять вкрай мало.
Один із таких росіян наразі служить в ЗСУ. Йому 46 років, він має позивний «Цап», звання солдата і спеціальність стрілець-санітар. 26 лютого він добровільно пішов у львівський військкомат, після чого змінив стильний костюм бізнесмена на форму солдата. «Але так мені сьогодні подобається більше», — уточнив росіянин, що воює проти Росії. Ми зустрілися з ним під час навчань, напередодні відправки на фронт. Це людина, якою рухає сміливість. Сміливість у виборі життєвого шляху, сміливість у діагностуванні російського режиму, сміливість у погляді в майбутнє.
Де зараз твоя дружина і діти?
Вони за кордоном. Я теж мав юридичне право виїхати з України. Проте залишився у Львові й пішов в армію.
Коли ти прийшов у військкомат і сказав, що хочеш бути добровольцем, то як прийняли твій російський паспорт?
Мої документи у військкоматі розглядали близько чотирьох годин. Вони відправили мою справу в контррозвідку, однак остання дуже легко дала мені зелене світло, адже до цього я вже детально спілкувався з СБУ і вони все добре перевірили.
Що ти відчував 24 лютого 2022 року?
Гнів. Сором. Лють… Широкомасштабний наступ Росії був для мене великою бідою. Протягом останніх дев’яти років я постійно відчував, що є громадянином країни-агресора. І мені від цього було дуже важко. Я і до цього розумів, що путін піде на схід і південь України. Але для мене було повнісіньким шоком, що він почав бомбити Львів, Харків і Київ.
Ти спілкуєшся з кимось у Росії?
Ні. Навіть із батьками, які наразі там. Вони навіть не знають, що я в українській армії. Адже якщо російські правоохоронці дізнаються, що я в ЗСУ, то вони можуть зробити серйозні проблеми моїм батькам.
Скоро ти підеш на фронт вбивати своїх співвітчизників росіян. Як ти ставишся до цього?
Росіяни — фейкова нація. Моя мама – етнічна українка. Прізвище її батьків – Іщенко. Однак мою маму записали, як Іщенкова, щоби стерти її походження. Мій батько теж має українське походження. Так само і дід моєї дружини свого часу приховав свою башкирську етнічність і змінив прізвище. І якщо подібним чином детально розібрати етнічність кожного зі 140 млн громадян сучасної Росії, то можна знайти мерів, хантів, мансів, корелів, фінів, бурятів, якутів і представників багатьох-багатьох інших народів. Тобто російської нації, як такої, просто не існує. І тому я геть не переживаю через те, що мені треба буде вбивати росіян. Адже я буду боротися з тими людьми, які подавляють стільки різних самобутніх народів. Я не асоціюю себе з росіянами.
Що чекає на Росію після цієї війни?
Я дуже хочу, щоби Росія розвалилася. Всі імперії рано чи пізно вмирають. Дуже шкода, що ціна цього розвалу — це життя найкращих українців, які щиро прагнуть захистити свою батьківщину. Була така мрія, що Україна стане незалежно, не заплативши за це кров’ю. На жаль, це виявилося неможливим.
Що тобі не подобалося в Росії, коли ти там жив?
Вперше я всерйоз задумався про те, що треба їхати з Росії, в 2010 році. Незадовго до цього відбулися спекулятивні вибори, в результаті яких президентом став мєдвєдєв, а прем’єр-міністром — путін. І після цього я зрозумів, що у Росії просто немає майбутнього. У Росії влада показувала лише ілюзію демократії. Стало абсолютно зрозуміло, що влада хоче зробити з Росії імперію в найгіршому сенсі цього слова. Мене це звісно, геть не влаштовувало. З 2013 року я ходив на мітинги на підтримку опозиції. Через це до мене приходило ФСБ і розпитувало, чому я ходжу на ці мітинги. При цьому оточуючі переконували мене, що життя в Росії хороше. Вони казали, що нинішнє покоління має квартири, машини, можливість відпочинку за кордоном та інші блага, яких не мали наші батьки. І це стримувало мене ще кілька років.
І коли ти вже остаточно вирішив переїхати в Україну?
У 2016 році я був у Львові і припаркував свою автівку біля Опери. До мене підійшли поліцейські і в цей момент я трохи напрягся, адже, живучи в Росії, звик, що поліція завжди приносить якісь проблеми. Проте львівські поліцейські сказали мені, що моя машина припаркована в забороненому місці і ввічливо попросили її переставити. При цьому вони навіть не попросили перевірити документи і не задавали жодних інших питань. Мене дуже приємно вразило таке людське ставлення правоохоронців. Я зрозумів, що хочу жити в країні, де поліція ставиться до людей саме так. Тож я отримав довідку на тимчасове проживання і залишився тут. В Україні я зайнявся бізнесом: виробляв автозапчастини, які подавав у Європі. Тут я не міг заробити стільки ж грошей, скільки отримував у Росії. Проте я здобув геть інший рівень життя.
До цього ти жив на Уралі. Чим уральці відрізняються від жителів західної України?
Одного разу у мого партнера по бізнесу запитали: «Чому ти не хочеш перебратися в Європу?» На що він відповів, що будує Європу тут. Я просто проїхався по селах України і порівняв їх із селами, які бачив на Уралі. Український спосіб життя і українські порядки — це дійсно європейський рівень. І з ним важко порівнювати той недолугий устрій сіл, який ви побачите в уральських селах.
Як ти вчив українську мову?
Я багато спілкувався, і коли не розумів поокремі слова, то просив уточнити їх значення. Окрім того, я дивився українські інформаційні телеканали, а також слухав українську музику: «Океан Ельзи», «Бум бокс», «Один в каное».
