1 грудня в понурому царстві атракціонів наших кінотеатрів відбувся теракт. На екрани вийшов фільм Олександра Шапіро «Вісім». Ця картина дратує, лякає, вбиває, стебеться, смішить і висякається в душу глядачеві соковитими згустками страждань півдюжини самогубців.
Життєвий простір цієї картини знаходиться там, де панує смерть. Стрічка оповідає про шість історій людей, які зібралися покінчити життя самогубством. Дія сконцентрована на тих 10-15 хвилинах, які передують петлі на шиї, розрізаним венам, стрибку з висоти або жмені таблеток.
Чи хочеться після цього фільму жити? – Ні.
Чи вистачає терпіння додивитися його до кінця? – Ні.
Чи можна про нього забути? – Ні.
У режисерській версії фільму розповідається вісім історій самогубств. Цей варіант стрічки триває близько чотирьох годин. Він показувався повністю лише одного разу – у київській психлікарні в минулому році. Нині ж у кінотеатрах показується скорочена версія стрічки, в якій лише шість новел.
В цей фільм потрапляєш, як у лабіринт. В якому сам Шапіро – Мінотавр. Він цинічно грає з глядачем, розтягуючи своє кровожерливе задоволення, щоби в кульмінації виколоти йому очі реальним трупом у кадрі.
https://www.youtube.com/watch?v=P7XTkUe6oS4
Цей фільм розповідає про те, що відбувається на краю життя. І сам він при цьому знаходиться на краю кінематографа. Концептуально «Вісім» виходить за межі традиційного кіно. Це скоріше «експірієнс» – певний досвід – який гармонійно виглядав би у форматі віртуальної реальності. «Вісім» цілком міг би стати віртуальною будівлею, кожна кімната в якій була би місцем дії для тієї чи іншої новели.
До подібної інтерактивності поступово рухається сучасний кінематограф. З кожним роком з’являється все більше вдалих проектів віртуальної реальності, які перетворюють глядача на співучасника, а плоску картинку екрану розширюють до повноцінного простору дії.
В результаті своїх багаторічних експериментів e кіно, Шапіро немовби інтуїтивно вливається в цю прогресивну тенденцію. Він створив фільм, який за своєю природою наближається до віртуальної реальності.
Ефект присутності в стрічці «Вісім» відтворюється за рахунок кадрів, що не припудрені кольорокорекцією. Таким чином зберігається гранична реалістичність (яка місцями виглядає жахливо, але чесно). Окрім того положення і рух камери побудовано таким чином, що глядач дивиться на все немов би своїми очима (зі свого зросту, природно рухаючи головою). Тут геть відсутня постановочність камери, яка робить візуальний ряд надто картинним, як у студійному кіно.
Практично в усіх новелах фільму «Вісім» нарочито з’являється пральна машина. Іноді вона спливає навіть у несподіваних місцях, чим ще більше привертає до себе уваги. Цей асоціативний образ натякає на «прання душ», яке переживають герої фільму. А у фінальній сцені монотонний, як катування, свист центрифуги у пралці стане акомпанементом до такого ж тягучого і трагічного монологу однієї з героїнь фільму.
Відходячи в інший світ, грішні душі немов скидають з себе тіла – як брудний одяг, який потрібно випрати.
https://www.youtube.com/watch?v=1J4bYkxzyJE
Більшість фільмів у наших кінотеатрах не змушують глядача виходити з власної зони комфорту. Але ця картина – як втілене позамежжя. Все в ній виходить за береги здорового глузду, традиції і загальноприйнятого порядку речей.
Цей фільм спрямований на складнопобудованого глядача, який прагне вийти за рамки самого себе і жадає нового досвіду. Але як би далеко ти не зайшов у пошуках себе, любий глядачу, – там ти обов’язково зустрінеш недопалений бичок, використаний шприц, самокрутки зі сторінок Біблії, якийсь черговий труп, залишений режисером Шапіро або прапор України, яким він підтерся.
У калейдоскопічній творчості божевільного генія Шапіро це вже 18-й фільм. Як йому вдається знімати стільки картин в Україні – відомо одному дияволу. Звання «найбільш плідний український режисер» у нього, напевно, не перехопить вже ніхто. І як і в багатьох метрів – його творіння нудні і незабутні.