Дорога на захід

Треш в українській кіноіндустрії – немов ерекція у геть паралізованого чолов’яги. Це не оранжерея з сортовими квітами, що пройшли селекцію кіношних вишів. Це каналізація ілюзій. Це тераріум однодумців. Це тусовка криптосамураїв, кожен з яких пізнав просвітління аматорського кіна. Настільки ж безкорисливого, скільки й самопального. Один із найпотужніших таких фільмів з’явився на минулому тижні. Це «Дорога на захід» Дмитра Захаревича.

Фільм переносить глядача у 90-ті, коли на дорогах бовванів рекет. Герої стрічки підробляють тим, що вибивають гроші з проїжджих автівок. Та через те, що гімном їх життя є не «Володимирський централ» – довго вони цим займатися не можуть. Совість, наче тая мулька, не полишає їх у спокої. Через це головний герой переживає напружені моральні мутації.

На перший погляд ця стрічка лише однією хромосомою відрізняється від банальної студентської халтури. Закрити вихолощених естетів на її перегляді – все одно що запхати їх у gazenwagen. Та дати волю своєму критиканству після перегляду «Дороги на захід» – настільки ж несправедливо, як судити болотне регбі за правилами шахів.

Справа не в кредитах, безсонних ночах і роках роботи, через які пройшов режисер Дмитро Захаревич, створюючи цю стрічку. А в сміттє-естетиці та брудо-символіці, які в цій картині виведені на високий художній рівень.

Діалоги в цій картині взяті немов зі стенограм у міліцейських архівах. А неоднозначні образи персонажів немов вийшли з якісної психологічної літератури. Ріже око жахлива гра акторів, через яку відчути всю неоднозначність того чи іншого героя просто не вдається. Але на те він і треш, щоб створювати кіно найпростішими способами.

І поки офіційні кіношники знімають красивий світ, припудрюючи його кольорокорекціями та комп’ютерною графікою, треш, немов той рентген – зирить у суть, наче у дно пустої пляшки. А крізь неї світ завжди здається правдивішим…