У червні цього року ми разом із побратимом з позивним Паска працювали на позиціях. Одного дня о 4 ранку оголосили бойову тривогу. Розвідка повідомила, що на нас готується висуватися близько 60 окупантів. Вони мали штурмувати наші позиції без бронетехніки, проте з підтримкою артилерії.
Ще перед самим початком того штурму я сидів у бліндажі, а Паска контролював обстановку на спостережному пункті, що знаходився метрах у десяти від мене. Коли нам сказали підготуватися до бою, то Паска вирішив закурити і пішов до мене у бліндаж взяти цигарки. Буквально через 10 секунд після того, як він вийшов із спостережного пункту, в те місце відбулося пряме попадання артилерії. «І як це так сталося, що мені захотілося покурити саме в той момент?» – потім згадував Паска ті цигарки, що врятували йому життя.
Десь о 6 ранку загарбники наблизилися впритул до наших позицій. Перші пару годин штурму вони тихо підповзали до нас, а після того, як ми дали їм сильний відпір, то почали вже просто бігти по відкритому полю, де не було як сховатися.
Загалом на моїй позиції було дев’ять бійців. Кожен із нас відкривав вогонь, як тільки противник наближався на 300-350 метрів. Мій автомат заклинило за півгодини бою. Розбирати і чистити його не було часу. Побратими дали мені інший трофейний автомат, який так само згодом заклинило. Потім я взяв ще один автомат. Потім ще. Загалом протягом восьми годин бою я змінив п’ять автоматів, які від інтенсивної стрілянини перегрівалися і клинили.
Перші години під час бою реально страшно. Але потім емоції зникають і просто починаєш працювати на автоматі. Немає ні думок, ні почуттів. Просто автоматичні рухи.
Основний удар окупанти тоді зосередили на сусідній позиції, де поранили нашого побратима. Йому уламками посікло ноги і він не міг евакуюватися самостійно. Тож ми з Паскою попрямували короткими перебіжками через поле витягати того пораненого. Нам треба було пробігти десь 150 метрів по полю, яке прострілювалося з усіх стволів і на якому не було де сховатися. Щоби не потрапити під кулю, ми постійно перестрибували з воронки у воронку. Весь цей шлях в обидва боки зайняв десь півгодини, але враження було таке, ніби минуло пару годин.
У пораненого ми взяли автомат і відстрілювалися, щоби не підпустити близько ворога, поки він повз на руках, адже ноги були перебиті. І так ми потихеньку доповзли втрьох до наших позицій, а там вже його евакуювали. Зараз із ним усе добре – він знову став на ноги.
Приблизно о 8 ранку я отримав поранення. Але мені пощастило – уламок був невеличкий, як насінина, і не було інтенсивної кровотечі. Уламок пройшов через м’яз у руці навиліт і застряг з іншого боку руки. Я навіть не одразу зрозумів, що відбулося. Просто затомпонував рану. За півгодини кровотеча зупинилася і я продовжив працювати, адже пальці нормально рухалися. На адреналіні я майже не відчував біль.
Паска казав мені відходити на евакуацію. Проте я відмовився, адже підкріплення на той момент ще не підтягнулося і я не міг залишити голу позицію.
З цих дев’яти, що першими зустрічали штурм, ніхто не залишився неушкодженим. А вже другій групі, що прийшла до нас на підкріплення, було легше, адже штурм росіян на той момент уже захлинувся. Тож серед бійців підкріплення був один такий, що залишився в той день без поранень.
Розвідка повідомила нам, що нас у той день штурмував десант. На відміну від чмобіків, ці бійці не розбігалися одразу після перших втрат. Дійсно ті бійці були добре підготовлені. Однак ми все одно їх повністю сточили. А якщо би їх ще не підтримувала арта, то у тієї групи окупантів взагалі не було би жодних шансів. Та й жоден із наших, напевне, не отримав би в той день поранення.
Той десант ішов до кінця. Одна з груп, що нас штурмувала, спочатку наближалася до нас короткими перебіжками напівзігнуто або взагалі повзла. Проте на відстані десь у 250 метрів ми прицільно відпрацювали по тій групі, тож вона зупинилася. І тільки один штурмовик із тієї групи в результаті встав і просто пішов на нас у повний зріст. При тому, що до наших позицій було ще метрів 150. Мене дуже здивувало, що він отак просто себе відкрив. Може він був під якимись препаратами? А може він просто вже остаточно втратив надію. Звісно, не пройшов він і 20 метрів, як я його обнулив.
Вже після того, як отримав поранення, я стояв біля бліндажа і один із побратимів, що був поруч, сказав: «Слухай, присядь тут, звільни мені місце». Я ще так засумнівався: «Та ладно, я постою…». Однак врешті я зробив пару кроків убік, як мене просили, і сів на ящики з боєкомплектом. І буквально в наступний момент в те місце, де я тільки-но стояв, прилетів снаряд танка. Я тоді не отримав поранення. Проте, на жаль, уламок саме від цього снаряду потрапив у голову Пасці. Смерть була миттєвою.
Поруч із ним тоді стояв один із новоприбулих бійців, який прийшов до нас на підкріплення. Буквально за пару хвилин після того, як він прийшов, то отримав поранення – уламок у п’ятку. Ми сказали йому, щоби він ішов на евакуацію, проте хлопець сказав, що залишиться, щоби допомагати і заряджати патрони в магазини. В результаті того прильоту від танка, цей боєць отримав ще одне поранення. Я підбіг до нього, поклав його собі на коліна і почав шукати на тілі, де його було поранено. Та я так і не знайшов жодного уламка. За кілька хвилин він помер у мене на руках.
Під час суєти в бою майже всі припускаються помилок. Один побратим поруч зі мною кидав гранату і попав у дерево. Тож вона відрикошетила і приземлилася біля мене. Добре, що я встиг зорієнтуватися і відстрибнув за бруствер. А іншого разу протягом того бойового ранку я сам хотів кинути гранату, а як витягнув чеку і цілився, куди її запустити, то побачив, що в гранаті вже відпущений важіль і детонація відбудеться за пару секунд. Дивом я тоді встиг її відкинути і ніхто поруч зі мною не постраждав.
Підкріплення приходило до нас маленькими групами по кілька бійців. Вони не скупчувалися, щоби їх не накрило артою по дорозі. Половина з тих, хто прибігав до нас на підкріплення, отримував поранення буквально за пару хвилин перебування з нами в окопі. Після цього вони одразу поверталися назад.
Евакуюватися я зміг тільки о другій годині. Тобто через шість годин після того, як схопив уламок. Весь цей час я вів бій. Опинившись у медиків, я провів у лікарні чотири дні. Щоби не розійшлися шви, то кілька днів я тримав руку постійно зігнутою. Тож після цього довелося її розробляти. Словом, ще кілька тижнів після цього пішло на реабілітацію. А потім – знову на позиції.