За «Золоту пальмову гілку» короткометражного конкурсу 72-го Канського кінофестивалю бореться фільм Декеля Беренсона «Анна». Стрічка розповідає про самотню жінку середніх років, яка живе в невеликому містечку на сході України. Вона працює на м’ясокомбінаті, живе в занедбаній тісній квартирі і мріє про щасливе майбутнє. Одного разу жінка відправляється на вечірку, де іноземці знайомляться з українками. Події на святі розгортаються далеко не так, як передбачала головна героїня.
Британський режисер Декель Беренсон розповів в ексклюзивному інтерв’ю Cut Insight про те, як вибирав виконавицю головної ролі в цій картині, де проходили її зйомки, про імідж України, а також про те, як ейджизм поступово йде з широких екранів.
Де проходили зйомки фільму?
Він був знятий неподалік від Києва, в невеликому селі поряд із Борисполем. А також у місті на сході України, назву якого ми не можемо називати.
Чим вас привабила актриса Світлана Барандіч, яка зіграла у фільмі головну роль?
Вона просто ідеально підходила для ролі. Я зрозумів це, як тільки ми зустрілися. За сценарієм нам потрібен був хтось у її віці і з її зовнішністю. У мене просто був задум, а Світлана ідеально йому відповідала. Я шукав когось, хто при першому ж погляді викликає одночасно симпатію і співчуття. Світлана дуже мила жінка з золотим серцем, і це видно на її обличчі. Вона – саме та актриса, яку я шукав.
Зазвичай, фільми про Україну, які потрапляють на престижні кінофестивалі, є важкими соціальними драмами, сюжет яких обертається навколо нещастя, бідності і війни. Ваш фільм додає до цього депресивного іміджу України ще й меседж про те, що в нашій країні популярний секс-туризм. Одного разу відомий американський ведучий сказав: «Україна нагадує стару бабусю, від якої завжди приходять тільки погані новини». Чи згодні ви з такою думкою?
Україна відома багатьма різними речами. І багато з них – позитивні. В Україні є сім об’єктів всесвітньої спадщини. Також у вас знаходиться географічний центр Європи. Львів і Одеса відомі у всьому світі з багатьох причин. Зокрема, Одеса грала роль дуже важливого інтелектуального центру в XIX і XX століттях.
Я б хотів зняти фільм про позитивні сторони життя в Україні. Але люди не цікавляться позитивними щасливими фільмами. Щасливі люди не цікаві, в цьому немає драми. Звичайно, ми могли б зняти фільм про солідарність і подолання труднощів людьми або якусь іншу позитивну історію. Проте для такої історії ви повинні почати з трагедії і повільно перевернути її. У короткому фільмі недостатньо часу, щоби створити історію з такою кількістю поворотів, якщо тільки це не швидкий фільм. Мої картини повільні. І на це не вистачить усього 15-ти хвилин. А саме такий хронометраж допускає Канський кінофестиваль.
У популярному кіно, яке знімали в цьому десятилітті в багатих країнах, виникла тенденція на сюжети про людей середнього віку, які переживають романтичні історії, досягають успіху в своїй кар’єрі і живуть повноцінним життям, як молоді люди. Ваш фільм «Анна» вступає в конфлікт із цією тенденцією.
Багато людей середнього віку не досягають успіху в подальшому житті. Це дуже сумно. Створення фільмів про це може пролити світло на їх становище і нагадати глядачам, щоб вони були добрі до своїх старших членів сім’ї і взагалі до всіх, хто старше їх. Нам усім потрібно пам’ятати, що одного разу ми теж станемо старішими… І це правда, тільки якщо нам пощастить стати старими! Фільм «Анна» показує тільки один епізод із життя такої жінки. Можливо, наступного дня вона зустріне доброго місцевого чоловіка і почне позитивну главу II? Я не знаю, я ще не написав цю главу. Я згоден із тим, що сьогодні люди середнього віку вчаться радіти життю більше, ніж у попередніх поколіннях. І це, звичайно, дуже добре.
Скільки склав бюджет фільму?
45 тисяч доларів.
