Письменник і культуролог Олександр Михед, що випустив п’ять книг за останні чотири роки, здається, відволікається лише на перегляд супергеройського кіна. Навіть у наймутнішому мейнстрімовому мареві він уміє бачити проблиски вічного смислу. Таким чином він розгледів, що Супермен – це сучасний Ісус, комікси – наше всьо, «Месники» – символ сьогодення, «Загін самогубців» – блискучий фільм, «Вартові Галактики» відкрили нову сторінку у своєму жанрі, а «Дедпул» досяг його вершини.
Я хочу зрозуміти «Дух часу». Для цього я використовую різну оптику і джерела: сучасне мистецтво, кінематограф, літературу… Високочола культура, що є замкненою системою, мені нецікава. Мене захоплює культура, що йде на зустріч до глядача і читача. Твори мистецтва, що містять у собі приховану провокацію, друге і третє дно, для зчитування якого треба мати певний бекграунд. Мені завжди хочеться йти туди, від чого люди морщать ніс.
Протягом останнього року я глибоко занурився у культуру графічного роману. Першим таким твором, який я прочитав, були «Хранителі» Алана Мура. Звісно, щойно ця книга потрапила мені до рук, я подумав: «Ну, це легке чтиво на кілька годин». Та коли я відкрив комікс, то отямився вже десь о пів на другу ночі, і зрозумів, що прочитав лише 20 сторінок. Це справжній витвір мистецтва. Контакт із ним не можна назвати просто читанням – це фізичний акт споглядання і проживання. На пострадянській території ми зазвичай зустрічаємо спочатку екранізацію графічного роману, а вже потім отримуємо сам комікс-першоджерело.
Алан Мур казав, що комікс має більші можливості, ніж кінематограф. «Хранителі» побудовані, як взаємопов’язана система символів. Це відкриває додаткові площини у сюжеті і надає йому нових фарб. Наприклад, у досьє на доктора Мангеттена він зображується, як Вітрувіанська людина Леонардо да Вінчі. І це включає його в абсолютно іншу систему координат – він стає надлюдиною, як такою.
Всесвіт DC дуже часто апелює до християнської міфології. Одним із найяскравіших прикладів сучасної популярної культури є фільм «Людина зі сталі» (2013) Зака Снайдера. У ньому навіюються паралелі між Суперменом та Ісусом Христом. Сама іконографія цього блокбастера побудована, як візуальний ряд життєпису Христа у католицькій традиції. Окрім того Супермену в фільмі десь 32-33 роки і за сюжетом він приносить себе в жертву суспільству. У нього є Бог-Отець, який повертається до нього, як голограма з потойбічного світу. А у флешбеках, коли показується дитинство, то постійно пропагується ідея підставляння другої щоки. Він прибічник неспротиву злу. В одному з епізодів Супермен рятує рибалок посеред моря. Власне, у цьому фільмі є і воскресіння, коли він повертається у наш світ із умовного пекла. І це вже дуже прямі натяки на візуалізацію життя Христа.
У перший вікенд, коли «Людина зі сталі» виходила на екрани США, то по багатьом церквам була розіслана спеціальна проповідь. В ній розповідалось про життя Ісуса на прикладі Супермена. Тобто має місце абсолютна підміна поняття заради того, щоби масова культура популяризувала християнство.
У «Бетмені проти Супермена: На зорі справедливості» (2016) подібні підтексти промовляються дуже прямолінійно і, навіть, пропагандистськи. Супермен тут показується, як бог. Він – ідеальний. Проти бога починає боротися людство. Один із персонажів картини чітко говорить: «Добрий бог – це мертвий бог». Бетмен – це надлюдина, що починає боротися проти бога. Та в певний момент з’являється втілення абсолютного зла – генерал Зод. І до глядача доноситься істина: людина має поєднатися з богом заради боротьби проти диявола.
Досліджувати ці блокбастери саме з культурологічної точки зору дуже цікаво. Наприклад, під час боротьби з пекельною істотою Супермену під ребро впивається шип і вони помирають удвох. Проте Супермен воскресає. І якщо творці сиквела правильно вибудують міфологію, то далі має слідувати Друге пришестя і Апокаліпсис.
Більшість критиків і глядачів зійшлись на тому, що «Загін самогубців» (2016) Девіда Ейра – абсолютно провальна стрічка. Проте в ній дуже цікаве друге дно. Це блискучий фільм з точки зору системи символів. Наприклад, знайомство з Дедшотом, персонажем Вілла Смітта, починається зі слів: «Я повернусь до тебе, як дух святий, і ти не будеш цього знати». І такий нюанс: практично постійно його персонаж постає у кадрі з комірцем, на якому написано «Я – світло». На цій деталі робиться акцент навіть у побудові кадру. Це може прозвучати, як перебільшення, проте він є божественною силою, яка несе світло. Доповнює портрет спеціальне «всевидяче» око, яке він надягає, щоби цілитися і вбивати своїх жертв.
Цікавий також символ криється у союзі Дедшота і бога-покровителя вогню Ель Діабло. Таким чином підкреслюється, що диявол і бог мають об’єднатися заради боротьби проти більшого зла, яке у фільмі зображається відьмою.
Всі герої «Загону самогубців» – грішники, котрі отримують право на спокуту. І в цьому криється ідея протестантизму: кожен має шанс на спокуту своїх гріхів.
Нещодавно я прочитав графічний роман «Громадянська війна» Марка Міллара, на якій засновано сюжет фільму «Перший месник: Громадянська війна» (2016). Стрічка видался мені дуже сумбурною. Вона нагадувала матч двох футбольних команд, що вирішували долю обласного чемпіонату. Хоча пафос був такий, ніби вони вирішують долю всесвіту. У фільмі показується геть не той підхід до супергеройства, який є у Марка Міллара. Графічний роман описує посттравматичний синдром 11 вересня 2001 року. Зав’язка роману «Громадянська війна» починається з реаліті-шоу. Супергерої другого ряду заради підвищення рейтингів свого шоу провокують негативних супергероїв на масову трагедію, що забирає життя дев’яти сотень людей. Меседж цього сюжету: стара Америка, в уособленні Капітана Америки, має підкоритися новій Америці, яку уособлює Залізна людина. Також цей сюжет говорить, що супергеройство має регулюватися державою. Тобто американське суспільство поступається своїми свободами заради безпеки.
Обов’язково зверніть увагу на фінальні титри «Месників: Ери Альтрона» (2015). Усі супергерої там показуються, як скульптура античних богів:
Серед усіх супергероїв мені цікаві ті, що не є богами. Адже богам не притаманний внутрішній конфлікт. Вони просто ідеальні. Найцікавішим для мене є Бетмен – цей персонаж наповнений масою внутрішніх конфліктів і розламів.
У Алана Мура є цікавий роман «Убивчий жарт», повністю присвячений Джокеру. Меседж твору: абсолютним фіналом протистояння Бетмена і Джокера може бути лише смерть їх обох. Тож щоби лишатися в живих – вони мають тримати баланс між собою. І діалог між цими персонажами має продовжуватися безкінечно.
Жорстокість, що так смачно показана в супергеройських фільмах «Загін самогубців» і «Дедпул», не екстраполюється на реальний світ. Ми не знаємо, наскільки масова культура впливає на свідомість. Однак є конкретні приклади, коли, наприклад, італійські дрібні бандити змінили манеру стрільби, надивившись «Кримінальне чтиво» Квентіна Тарантіно (про це детально пише Роберто Савіано у «Ґоморрі»).
https://www.youtube.com/watch?v=TL6SkY_EXJo
У будь-якому жанрі наступає момент, коли глядачу набридають однотипні герої, сюжети та колізії. Тоді з’являється щось хуліганське на кшталт «Дедпулу». Його створили таким, що він може надрати дупу абсолютно кожному. «Дедпул» – це мета-комікс і мета-фільм. Тут дозволяється те, що у популярних фільмах зазвичай лишається табуйованим.
За своїм панковим підходом «Дедпул» дуже близький до «Вартових Галактики». А за деконструкцією жанру він нагадує «Безславних покидьків» чи «Джанго вільного» Тарантіно – коли творець кінострічки розуміє канон жанру, детально його розбирає на складові і формує з них власний цілісний світ.
Marvel і DC постійно залучають незалежних авторів, які привносять в екранізації коміксів щось нове. Наприклад, режисер «Вартових Галактики» Джеймс Ганн до цього зняв серіал «Порно для всієї родини». Це серія короткометражок, у яких знімалися реальні порно-зірки. Всі вони імітують невдалі діалоги з порнофільмів. Те, що зазвичай глядачі промотують. І вміння Ганна створити провокаційний, стьобний підхід внесло нове звучання у супергеройське кіно. Культурні референси у цій стрічці – тема для окремої розмови. Головне – у ній відчувається абсолютна творча свобода.
Якщо у співставленні книги та фільму зазвичай говорять «книга – цікавіша». То у випадку з порівнянням коміксу і фільму – все не так однозначно. Наприклад, більшість оглядачів притримуються думки, що у фільмі «Хранителі» режисер Зак Снайдер зробив цікавіший фінал, ніж у першоджерелі Алана Мура. Проте в оригінальному коміксі в ході сюжету виринають цікавіші підтексти. І герої насправді більш заземлені. За виключенням, звісно, Доктора Мангеттена.
Якось я написав рецензію, здається, то був арт-бук Юрка Іздрика. І один із коментаторів тоді написав, що «Михед завжди лізе в купу з гімном, щоби в ній покопирсатися». Думаю, що важко сформулювати більш точну характеристику того, чим я насправді займаюся.
