В рамках програми латиноамериканського кіно на аргентинському фестивалі в Мар-дель-Плата показали фільм Анни Єлени Тежеро «Панкіако». Фільм об’єднав документальні та ігрові сцени. Він розповів повільну і сумну історію старого чоловіка на ім’я Себальда, який багато років працює помічником рибалки в Португалії. Сам головний герой – виходець з Панами. Ностальгія за рідними краями не дає Себальдо радіти життю. Вечорами після роботи він прямує до бару, де топить свою печаль у склянці і включає меланхолійні пісні на музичному автоматі.
Себальдо мріє повернутися в своє рідне село в Панамі, де пройшло його дитинство, і де він відчував себе по-справжньому щасливим. Головний герой об’їхав багато країн, але такого щастя, як у себе на батьківщині, він не відчував ніде і ніколи.
Спогади про дитинство спливають у фільмі у вигляді аматорських відео. Ці кадри зняті на 16 мм плівку і сильно потерті по краях. Разом із тим вони переповнені сонячним світлом і радістю, які дають відчути безтурботність дитинства.
Відправившись на батьківщину, Себальдо розчаровується. Адже його рідне село стало пустим і зруйнувалося. Тож відчуття щастя воно вже не приносить. Це змушує головного героя ще більше заглибитися в причину свого смутку. Він намагається знайти спокій у спілкуванні з людьми з цього села і родичами. Але ці зустрічі також не приносять йому відповіді на головне питання: де знайти щастя?
Атмосферу розгубленості головного героя підкреслюють холодні мовчазні сцени фільму. Ці кадри показують безкраї ландшафти, серед яких втрачається самотня тендітна фігурка протагоніста. Ця емоційна покинутость протагоніста прекрасно передається через візуальний ряд фільму.
Щоб вийти з цього стану головний герой занурюється в релігію, політику і міфи. Він немов пробує підключитися до життєвої енергії, яка закладена в цих сферах. Релігія дає йому впевненість, що людське існування не завершується зі смертю. Політичний мітинг допомагає подолати самотність і знайти єдність з величезною кількістю однодумців. А латиноамериканська міфологія підказує Себальдо, що він не самотній у своєму горі і через подібні складні пошуки щастя проходили і багато інших людей у минулі епохи.
У кар’єрі режисера Анни Єлени Тежеро це перший повнометражний фільм. Але в картині не відчувається невпевнена рука молодого кінематографіста. Автор картини через побутові дрібниці майстерно показує стан головного героя. Наприклад, тупик у житті протагоніста прекрасно показаний через коротку прохідну сцену, в якій він сидить за столом і програє у всіх лотерейних квитках, які тільки що накупив.
Головний герой фільму нагадує рибу, викинуту на берег. Вона жадібно ковтає повітря зябрами, але все одно продовжує задихатися.
«Панкіако» вловлює містику в повсякденному житті. Ця стрічка відсуває буквальний сюжет на другий план, акцентуючи увагу на духовній подорожі головного героя. Ця особливість фільму ріднить його з роботами Карлоса Рейгадаса і Андрія Тарковського. Фільм останнього «Ностальгія» піднімав ту ж тему: заблукала душа шукає спокій у цьому світі, намагається повернутися до рідного дому, про який залишилися щасливі спогади, але в реальності туди повернутися неможливо, тому душа шукає спокій в паралельному світі.
Як і роботи вищезазначених режисерів «Панкіако» володіє власною унікальною авторською кіномовою. Це кіно, в якому багато сцен неможливо пояснити словами або будь-якими іншими засобами, крім кіно. А саме це і відрізняє кіномову в її чистому вигляді.
Точка опори такої винахідливої кіномови – монтаж. Кілька ліній сюжету переплітаються тут, як довга коса. Спіраль Минулого часу (спогади) обертається навколо Справжнього часу (сьогоднішні рефлексії головного героя) і вплітається з Міфами (ритуальні сцени стрічки). Переходи між цими трьома лініями фільму відбуваються асоціативно і інтуїтивно – як у поезії.
Ще одне безумовне достохнство стрічки – портрети. Колоритні особи персонажів картини, що підсвічуються відкритим вогнем, або покриті загадковими тінями, створюють вражаючий ефект містики.
Екзотична назва фільму «Панкіако» – це ім’я жителя Панами, який у XVI столітті показав іспанському досліднику Васко Нуньєс де Бальбоа шлях до «Південного моря» (яке сьогодні називається Тихим океаном). Сам Нуньєс є дуже шанованою особистістю в історії країни. У його честь названі вулиці, а його портрет надрукований на грошах. У той час, як про самого Панкіако, який власне і проклав маршрут до океану, згадують набагато-набагато менше.
Одні з найяскравіших сцен у фільмі показують панамських індіанців, які називають себе «дулі». У стрічці вони з’являються в найбільш містичних епізодах, вражаючи уяву своїми співами, ефектною зовнішністю і вражаючими ритуалами.
У цього народу дуже специфічна мова, що нагадує за звучанням японську. Через те, що ця мова дуже древня, то в ній просто немає окремих сучасних слів, наприклад, «фотограф». Щоб назвати цю професію, дулі використовують відразу три слова «вагах бурбах гай», які дослівно переводяться, як «мисливець за чужими душами». Символічно, що це формулювання дуже точно описує кіномову режисера Анни Єлени Тежеро. Адже під її прицілом є саме душі людей.