Ціла низка режисерів старого покоління закидає попередньому голові Державного агентства з питань кіна (Держкіно) Катерині Копиловій звинувачення, що вона сприяла корупційним схемам у вітчизняній кіноіндустрії. Їх погляд спантеличує своєю однобокістю. Адже 2011-2013 роки, коли головою Держкіна була Копилова, лишаться в історії вітчизняного кіна якщо не розквітом, то принаймні прозрінням. А цей результат може виправдати навіть подібні засоби.
До 2011 року щорічну кількість повнометражних ігрових фільмів, знятих в Україні, можна було перерахувати на пальцях однієї руки. А в період 2011-2013 років, коли з держбюджету системно виділялися десятки мільйонів гривень – щорічна кількість повнометражних стрічок стабільно доходила до десяти.
За ці три роки сформувалася дієва система розподілу держкоштів. Багато хто з молодих режисерів отримав можливість зафільмувати свою дебютну картину. Крім того знімалися короткометражки, вітчизняне кіно популяризувалося закордоном, проводилися фестивалі тощо.
Звичайно, у тогочасній системі фінансування Держкіна багато хто стикався з відкатами. За словами різних кінематографістів, які зволіли публічно не називатися, з отриманих від держави сум на роботу над фільмом, повертати їм доводилося від 10% до 50%. Однак це доводилося робити далеко не завжди.
Враховуючи розквіт корупції за часів правління Януковича, можливо, ці відкати були обов’язковою умовою настільки масштабного держфінансування вітчизняного кінематографа. З вовками жити – по-вовчому вити…
Корупція і кінематограф завжди йшли пліч-о-пліч. Голлівудські мейджори та легендарні європейські кіностудії породили сотні шедеврів світового кінематографу частково або за рахунок нелегальних грошей, або за допомогою корупційних схем.
На початку ХХ ст. кіностудії облаштувалися в Лос-Анджелесі перш за все тому, що на цей штат у ті часи не розповсюджувалася дія патенту на кіноапарат, створений Едісоном. Завдяки цьому не до кінця легальному поштовху сьогодні ми маємо Голівуд – найпотужнішу кіноіндустрію світу. Якщо б нігерійські чи індійські магнати не призвичаїлися відмивати гроші на кінематографі – ми б не мали сьогодні відповідно третю і першу за обсягом знятих фільмів кіноіндустрії світу. Подібна тенденція наразі почалася і в Узбекистані.
Віддали перевагу нелегальному «відкату вперед» перед легальним «кроком на місці» й розбудовники вітчизняного кінематографу 2011-2013 років. І як би не обурювалися патологічно чесні кінематографісти, виявляючи то тут то там прояви корупції, – у відповідь їм хочеться навести лише один аргумент. Завдяки цим нечистим грошам у вітчизняного кіна нарешті сформувався свій власний стиль. Воно стало більш-менш впізнаваним на міжнародних кінофестивалях. А вал короткометражок молодих режисерів означив нові шляхи розвитку української фільмотворчості.
Можна скільки завгодно критикувати знятий частково за державні кошти альманах короткометражних фільмів «Україно, goodbye», проте він став першим в історії Незалежності прикладом, коли на широких екранах настільки детально показувалися актуальні для рядового українця соціальні проблеми.
Можна віднести до «кіно неподобств» й «Івана Силу» и «Трубача», адже художній рівень цих стрічок дійсно дуже посередній. Проте завдяки ним в Україні відродився жанр дитячого кіна. Те ж саме можна сказати й про такі жанри, як арт-документалістика («Час життя об’єкта в кадрі»), трилер («Зелена кофта»), байопик («Параджанов»), мульсеріал («Моя країна – Україна») тощо.
Низький художній рівень більшості вищезгаданих стрічок компенсується одним дуже важливим аргументом. Завдяки ним українська дійсність нарешті правдиво відобразилася на широких екранах. Адже до 2011 року поодинокі стрічки, у яких українська реальність показувалася адекватно, просто губилися у потоці телевізійного брухту, який живописав нашу дійсність припудрено і по суті не такою, якою вона є насправді.
Окинувши зором усі ці досягнення вітчизняної кіноіндустрії останніх трьох років, хочеться назвати їх «розквітом». Однак останньому характерна системність розвитку, яка у стратегії Катерини Копилової до кінця не проявилася. Зрозумівши це, навздогін виправляєш себе: «Це було прозріння». Наші режисери нарешті прозріли і почали показувати українську дійсність правдиво. А кінематографісти-правдоруби, що довгі роки мріяли про відродження українського кіна, – прозріли: розбудова кінобізнесу виключно легальними методами неможлива.