Режисер і сценарист Олег Філіпенко продовжує роботу над альманахом короткометражних фільмів, що показують наші реалії крізь призму легкого абсурду. У травні були показані чотири вже готові фільми з цього альманаху. Їх сюжети народилися, немов у листуванні в соціальній мережі між Гарольдом Пінтером і Михайлом Жванецьким.
Головні ролі в короткометражках виконують Остап Ступка, Валентина Пугачова, Євген Капорін та Людмила Барбір.
Про те, як абсурд у цих фільмах сплітається з почуттям смішного, як виношується задум сценарію, а також про те, як зняти картину без бюджету, але з Остапом Ступкою, розповідає Олег Філіпенко.
Цикл короткометражних фільмів ви відпочатку почали створювати з метою змонтувати їх у повний метр?
Так. Але спочатку це було скоріше просто бажання. А готових сценаріїв і конкретних уявлень про те, як ці короткометражки будуть збудовані в повнометражному альманасі, у мене не було. Щоби скомпонувати повнометражний проект мені доведеться ще написати і зняти низку сценаріїв.
Якою буде єднальна лінія в альманасі?
Перш за все, «Джазова сюїта» Шостаковича, що лунатиме з новели в новелу. У мене навіть є ідея назвати весь альманах «Джазовою сюїтою». По-друге, в цих коротких метрах будуть зніматися одні й ті ж актори. Вони будуть наскрізними персонажами. Ну, і ще в усіх моїх короткометражках є вікна, сам образ яких може стати певною об’єднуючою структурою і навіть метафорою.
Звідки беруться ці парадоксальні образи, на яких будуються сюжети ваших короткометражних робіт?
У кожної людини – своє почуття смішного. На один і той самий анекдот хтось сміється, а хтось – ні. Мені подобається відчуття абсурду, оскільки його так багато в житті. Це в певній мірі пов’язано з тим, як просто я ставлюся до життя. Набагато простіше, ніж, скажімо, в молодості, коли багато що здається таким трагічним. Поступово з мого відчуття абсурду життя пішов цей трагізм, а залишилося відчуття смішного.
За своєю безпосередністю, комічністю і лаконічністю ваші фільми нагадали мені пости у Фейсбуці. Як ви ставитеся до соціальних мереж?
Я сприймаю соціальну мережу, як газету, яку гортаєш щодня. Але тільки твоя особиста стрічка новин цікавіше газет, тому що в ній багато твоїх знайомих, більше авторів і різноманітніше світ. І там люди часто говорять про те, що їх дійсно хвилює. Хоча цей світ теж обмежений. Такий поп-арт.
Сюжети для своїх фільмів ви берете з життя?
Буває, чуєш ключову фразу, що всередині себе містить конфлікт. Це може бути фраза з життя. А може, вона виникла в твоїй уяві. Такі фрази можуть лежати в пам’яті довгий час, іноді роками, і згадатися в зв’язку з чимось, щоби викристалізуватися в сюжет. Ну а сюжет уже починаєш вигадувати за законами композиції. Тут дуже важливо мати почуття цілого.
Як відбувається процес зйомок такого безбюджетного кіна?
Практично все ми робимо безкоштовно. По-дружньому. Іноді я плачу за оренду локації або техніки. Або, там, за обіди. В останній на сьогодні короткометражці я навіть не використовував професійні освітлювальні прилади. Оператор Сергій Саломатін, по-моєму, чудово без них обійшовся. Я навіть подумав: як класно, треба і далі без них знімати. А група збирається так. Працюючи на якихось комерційних телепроектах і серіалах, обростаєш певним колом знайомств. Так, зокрема ми познайомилися з Остапом Ступкою – разом ми працювали над серіалом «Брат за брата 3». Так, практично з усіма так вийшло. Із Людою Барбір на пробах. А так, в основному, на зйомках.
Чому ваші стрічки побудовані в основному на великих і середніх, а не на загальних планах?
Для мене кіно – це простір мислення. Образне мислення актора найкраще видно на великому плані. Якщо вам потрібно саме це проявити, то ви не будете використовувати загальний план. Я обожнюю очі актора в той момент, коли він точно виконує режисерське завдання. Будь я сміливіший – я б навіть на середній план не переходив. Це в певній мірі жарт, тому що акторське тіло і його пластика бувають дуже виразними.
А загальний план – це окрема історія. На загальному плані не повинно бути нічого зайвого, тому що випадковий предмет, парасолька якась, може просто внести хаос у композицію і навіть у сенс сцени. Або колірна гамма. Або співвідношення і пропорції предметів. Тут потрібна копітка робота хорошого художника-постановника. Часом я просто відчуваю, що цей загальний план огидний, але не знаю, як його виправити, і тоді мені простіше від нього відмовитися. Тим більше, часто доводиться знімати дуже швидко, часу на пошуки немає.
