Назар Білик: Скульптура – це форма у просторі

Назар Білик став першим сучасним вітчизняним скульптором, роботи якого пішли з молотка на найпрестижніших аукціонах світу Phillips та Sotheby’s. Його візитівкою стала робота «Дощ» – фігура чоловіка з великою краплею на обличчі, що встановлена на Пейзажній алеї у Києві. Він викладає у київській Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. Активно бере участь у виставках – до десяти експозицій на рік. Сміливо експериментує з матеріалами та формами. Поєднує елементи класичної та сучасної скульптури. Намагається модернізувати радянську скульптурну традицію. Не обмежує свою творчість одним лише жанром. Однак, про все по порядку…

Арт-дилери, що просувають сучасне вітчизняне мистецтво на заході, зазначають, що вітчизняна скульптура відрізняється від закордонної, перш за все, тим, що у ній відчувається школа і академічна майстерність. Це не завжди зустрінеш у роботах пересічного закордонного скульптора. Ви згодні з цією думкою?

Присутність школи відчувається не тільки у нашій скульптурі, але й у живописі тощо. Та я б не сказав, що саме академічність – головна відмінна риса сучасного вітчизняного мистецтва. Молоді українські скульптори під час навчання в Академії отримують цінний досвід роботи з натурою, біда тільки в тому, що нічого окрім нього.  І вже після випуску вони продовжують оцінювати якість мистецтва саме через критерій достовірності самій натурі. Надіюсь що поступово ця тенденція відійде у минуле.

В принципі, про те, чим відрізняється наша сучасна скульптура від того, що експонується на заході навіть і говорити нічого. Адже практично не має прикладів, які б можна було порівнювати між собою. Одні наші майстри сьогодні пасивно продовжують радянську скульптурну традицію, інші – працюють виконуючи замовлення, сувеніри, надгробки… Скульптура в Україні,  як медіум позбавляється сили адекватного висловлювання і може відмерти як атавізм, що обслуговує  лише ідеологічні інтереси за старими критеріями, чи просто розважає глядача. Хотілося б бачити більше виставок-дискусій серед скульпторів. Проектів, котрі б розгортали площину роздумів та осмислення актуальних  тем  скульптурною мовою.

Дощ

У світових практиках межі образотворчих мистецтв достатньо розмиті. Художника вже перестали ідентифікувати виключно, скажімо, як суто скульптора чи живописця. Інсталяція сьогодні перетікає у скульптуру, яка у свою чергу може переходити у перформенс тощо. Я не можу назвати відомих закордонних художників, які б займалися виключно об’ємом у просторі. Усі зараз виходять за межі одного жанру. Встановити скульптуру на постаменті сьогодні просто нереально. Вона сьогодні розлита, як думка художника…

…у часі та просторі. Наприклад, ваш проект «Лапки» знаходиться десь на межі скульптури та інсталяції. Як він був створений?

Для себе я не розділяю нестандартні форми скульптурних висловлень із традиційними скульптурами, до яких ми звикли. В обох цих випадках відбувається фіксація думки. Просто у першому випадку цей процес здійснюється не за допомогою шматка глини, а, наприклад, як у випадку з «Лапками» – зі звичайного листового металу. Я випиляв лапки та встановив їх на пляжі на острові Бірючий, де проходив симпозіум сучасного мистецтва. Це було влітку. Буквально у 150 км від нас тоді вже повним ходом йшли військові дії. Тож я вирішив взяти у лапки наше мирне небо, сонце та пляж, тим самим поставивши під сумнів усю ту безхмарність ситуації, котра була саме у нас на острові. Ці лапки – об’ємні, тож вони є скульптурою, проте сприймаються вони, як графіка…

На багатьох закордонних та вітчизняних експозиціях виставляються копії вашої скульптури «Дощ». Скільки копій однієї роботи скульптор має право робити?

Десь п’ять-десять – за правилами тиражу авторських копій.

Ви викладаєте в Академії та активно займаєтеся творчістю. Минулоріч ви провели близько десяти виставок, цьогоріч – п’ять експозицій. Не заважає одне іншому?

Не особливо заважає, проте часу інколи не вистачає.

Назар Білик
Назар Білик

На виставці «Межі простору» ви презентували роботу «Дощ», поряд з якою стояла її форма. Побачивши цей проект, виникла думка, що процес творчості і є результатом. Тобто і сам процес формовки скульптури, який є звичайною рутиною, аби перевести скульптуру з одного матеріалу в інший, може мати цінність не меншу, аніж завершена робота. Та й взагалі, чи існує таке поняття, як остаточно завершена робота? Адже завжди можна щось додати чи відняти…

У мене є серія робіт «Контрформи», яка так би мовити заглядає у прелюдію створення скульптури та й загалом будь-якого об’єму. Мені це цікаво з філософської точки зору. Адже фіксуючи увагу не на скульптурі а на  формі для неї, я роблю спробу наблизитись до першопричин творення будь-якого об’єму чи матерії. Мене цікавить простір навколо об’єму, як основний чинник творення.  Надихався я дійсно процесом зняття форми. Більшість скульпторів не люблять процес формовки, і намагаються його якомога скоріше завершити, щоб дійти до готової роботи. А я розглядаю процес створення скульптури, як самоцінність. Він цікавить мене не тільки ідейно, але й формально. Ну, а форму до «Дощу» ми робили спеціально, як самостійну роботу. У реальності форма до скульптури виглядає набагато прозаїчніше. А для виставки ми цю форму створювали ледь не довше, аніж саму скульптуру.

Чи знаєте ви приклади, коли на постаментах, спорожнілих від пам’ятників Леніну, встановлюють монументи сучасного мистецтва, а не банальних Шевченків та козаків?

Таких прикладів я не знаю. Та й взагалі я не зустрічав останнім часом пам’ятників, що були вирішені влучно та сучасно. Наразі встановлюють пам’ятники в основному Героям Небесної сотні. У нас ледь-ледь починаються розмови про те, чим заповнювати місця з-під пам’ятників Леніну.  Але крок від Леніна до якоїсь  скульптури замість нього має бути пройдений.  Період у якому ми нині живемо – це час війни та нових сподівань. Місце на площі, яке  відведено під пам’ятник, ще більш важливе для всіх ніж сам монумент. Логіка очікування лідера, що все вирішить  чи уславлення героя нам звична і зрозуміла, але зараз ми бачимо перед собою лишень ворога,  сумніваючись у всіх наших лідерах. Тому змінити пам’ятник це значить визначити героя.  Перекласти соціальну відповідальність на особисту. Тому може ще довго постаменти в Україні залишаться порожніми.

ЧИТАТИ ЩЕ

Роднянський і Захаріас приєднуються до нового фільму “Orphan” Ласло Немеша

Charades та New Europe Film Sales об'єднують зусилля для спільного продажу нового фільму "Orphan" від угорського режисера, лауреата "Оскара" Ласло Немеша, зйомки якого розпочнуться в...

Скарлет Йоханссон: сексуальні фото

Скарлет Йоханссон вже багато років вважається однією з найкрасивіших та найпривабливіших жінок Голлівуду. Її унікальна зовнішність та чарівність роблять її зіркою не лише великого екрану,...

Дженніфер Лоуренс: сексуальні фото

Дженніфер Лоуренс — не лише талановита актриса, а й символ стилю та елегантності. Її образи на червоних доріжках та в модних журналах завжди привертають увагу...

Євробачення: Історія Вогняної саги – дурна, але чесна комедія про пісенний конкурс

Комедія «Євробачення: Історія Вогняної саги» хльостко висміює все банальне і недолуге, що є в цьому пісенному конкурсі. Але разом із тим і ефектно виділяє сильні...