Незважаючи на те, що медіа-арт існує в нашій країні вже близько двадцяти років, по сьогодні він лишається не більш ніж забавкою західно-орієнтованих естетів. Ані місця в програмі вітчизняних ВИШів, ані окремого відділу в музеях, ані спеціалізованих бієнале український медіа-арт подосі не отримав.
Тож вже два покоління наших медіа-художників продовжують займатися свого роду «неофіційним» мистецтвом. Ми зустрілися з двома кураторами українського медіа-мистецтва, які й представляють обидва ці покоління: Наталією Манжалій, зусиллями якої медіа-арт пустив корені в нашій країні, а також Яніною Пруденко, лектором Нової Художньої Школи та симпатиком нової генерації українських медіа-художників
У. К. В кінці ХІХ ст. виник кінематограф, який з часом назвали «Десятою музою». Чи можна вважати медіа-мистецтво – «Одинадцятою музою»?
Яніна Пруденко Генеалогія медіа-мистецтва ведеться від фотографії та кінематографа. Адже ці види мистецтва створювалися перш за все інженерами-винахідниками, а не художниками. Вони активно використовували науковий досвід. Через свою технологічну складову, і фото і кіно відстоювали своє право на те, щоб називатись мистецтвом. Приблизно те ж саме переживає сьогодні і медіа-мистецтво… В античні часи мистецтво, ремесло і наука позначались одним терміном – «техно». Зараз склалась схожа ситуація – в медіа-мистецтві все це зливається в єдине ціле. Як на мене, кращими медіа художниками стають саме технарі або вчені.
У. К. Для живописця основний інструмент – пензель, для скульптора – стек, а для медіа-художника?
Наталія Манжалій Я починала займатися медіа мистецтвом років 15 тому. І саме з відповіді на це питання ми ще в ті роки пояснювали свої проекти. Нажаль ці питання мені продовжують задавати і сьогодні. Інструментом для медіа-художника може бути будь-яка технологія: відеокамера, комп’ютер, проектор…Взагалі, медіа мистецтво це досить потужний інструмент для створення нових форм та творчих методів у мистецтві.
У. К. Доволі часто доводиться стикатися з людьми, у яких гарний смак і вони досить обізнані в класичному мистецтві, проте які з недовірою ставляться до медіа мистецтва. Вони кажуть, що «це все не живе». Адже інсталяції створюються не руками, а комп’ютером.

Я. П. Це типове ретроградство. Кожне мистецтво, яке переживає етап становлення, сприймається досить агресивно. До того ж нашим співвітчизникам притаманні дещо технофобські риси. І саме медіа-мистецтво може їх подолати. Адже воно впливає перш за все на чуттєвість людини. Медіа-твори дуже відкриті по відношенню до глядача. Останні стають свого роду їх співавторами. То ж, якщо людина зможе відкритися своїй чуттєвості, то їй буде дуже легко переступити через своє технофобство.
Н. М. Мені здається, що сучасні технології іноді дають можливість більш загострити чуттєвість переживань від сприйняття навіть класичного мистецтва… Людина має п’ять органів почуттів, що дозволяють більш повно відчути навколишній світ. І саме медіа-мистецтво, завдяки своїй синергитичній природі, дає можливість поєднати візуальне сприйняття зі сприйняттям руху, звуку, дотику… Мені дуже подобається проект Пітера Грінуея, в якому він створив серію «картин, що ожили». За допомогою сучасних технологій, а саме штучного світла, він змінює перспективи, створює ілюзії руху. Персонажі картин оживають і глядач стає свідком неймовірного сюжету, що розгортається на поверхні картини. Художники всіх часів грали зі світлом. Вивчали, як змінюється фактура і форма предметів при сонячному промінні та при свічці. А сьогоднішні художники грають вже з новими видами світла, які дають інші можливості змінити простір, зачарувати світ та надати звичайним речам незвичайного змісту. Але ж це по сутті не змінює сутті мистецтва. Мені взагалі дуже подобається позиція Грінуея. Він вважає себе перш за все митцем, а вже потім кінематографістом.

У. К. Так, його перші короткометражки – це взагалі картини, що ожили… Скажіть, а можливо, що в майбутньому замість покупки традиційних картин і фотографій – люди будуть купувати твори медіа-мистецтва і проектувати їх на стіни власних домівок?
Я. П. Заможні люди в США вже сьогодні це роблять. Ну, а в західних музеях медіа-мистецтво вже просто стало загальноприйнятим. Наприклад, відео Олександра Ройтурда «Психоделічне вторгнення броненосця «Потьомкін» купив нью-йоркський музей МоМА. Проте в Україні майже ніхто не купує твори медіа-арту. Навіть вітчизняні музеї сучасного мистецтва.
Н. М. В медіа-арт треба вкладати кошти. А в Україні такі твори мало хто фінансує. Проте інтерес до них у митців та публіки дуже великий. Наприклад, нещодавно ми робили у Вінниці мультимедійний проект «Креативні фасади». Інтерес до нього був надзвичайно сильний. То був воркшоп для митців. Такий собі мистецький експеримент. Але це й цікаво. Завжди важливо дати можливість митцям робити свої проекти без певних рамок та обмежень.
Я. П. А коли ми оголосили набір на курс лекцій по медіа-мистецтву в «Новій Школі». То отримали 158 заявок.

Н. М. В Україні надзвичайно великий відсоток людей, які отримують вищу освіту. Цікаво, що серед тих, хто навчається у вітчизняних ВИШах, багато хто отримує саме ІТ та мистецьку освіту. Та нажаль ці дві професії у нас в країні не з’єднуються. Ті, хто вивчає мистецтво – не засвоюють нові технології. І навпаки.
У. К. Але ж в Україні існують школи, в яких можна отримати освіту медіа-художника.
Н. М. В українських ВИШах медіа-мистецтво не вивчається. Та, що там казати – у київській Академії мистецтв немає навіть факультету фотографії… Знання, які український медіа-художник може отримати у «Медіа Арт Лабораторії» чи «Новій Школі» – лише частина цілого циклу навчання. У нас не має інституції, яка б була зацікавлена системно розвивати, втілювати і просувати твори медіа-мистецтва. Повний цикл його функціонування є, наприклад, в Німеччині. Там існують і спеціальні навчальні заклади, і місця для презентації творів, і експериментальні лабораторії для втілення нових розробок… У німецьких чи австрійських студентів\митців є можливість займатись арт-проектами, не переходячи одразу в комерцію.

У. К. Які шанси в українського медіа-художника реалізуватися на Заході чи в Росії?
Я. П. Незважаючи на високий розвиток тамтешньої інфраструктури медіа-арту – не всі з тих, хто вивчає цей вид мистецтва, в результаті отримує можливість професійно ним займатися. Реалізуватися на Заході вдалося небагатьом українським медіа-художникам. В Україні можна отримати лише базис. Ну, а надалі митець вимушений самостійно себе просувати. Я постійно раджу нашим медіа-художникам відслідковувати закордонні фестивалі.
Н. М. У нас в країні практично не створюють нові технології. У нас їх тільки продають. А в тих країнах, де технології розробляються і випускаються – звичайно, більше простору і для медіа-арту. Для компанії престижно, щоб саме на її продукції працював якийсь відомий митець. Це стає частиною її рекламної кампанії.
У.К. Складається враження, що медіа-мистецтво взагалі існує в Україні не перманентно, а від гранту – до гранту.
Н.М. На сьогоднішній день – так. Та крім проблем з фінансуванням, у нас дуже погано налагоджена інфраструктура медіа-арту. Наприклад, у Німеччині разом із респектабельною комерційною виставкою світла відбувається фестиваль світла, під час якого багато міжнародних митців, що спеціалізуються на цьому жанрі, показують свої проекти. І виробники світла в цьому зацікавлені. Проте хочу підкреслити, що такі проекти не є суто рекламою для виробників.
У. К. А коли в Україні з’явилась перша інтерактивна інсталяція?
Н. М. У 2000 році. Її автор – Іван Цюпка. Вона називалась «Come to me». Суть полягала в тому, що на екрані зображувалась достатньо сексуально одягнута дівчина. І як тільки глядач наближався до екрану – вона одразу ховалась. Тобто глядач не міг вступити з нею в ніякий контакт.

Я. П. В 90-ті роки Наталія виростила ціле покоління українських медіа-художників. Але потім був розрив у поколіннях, і років 15 просто випали з розвитку медіа-мистецтва в Україні. Ті, хто займається медіа-артом сьогодні не перейняли досвід своїх попередників. Середній вік вітчизняного медіа-художника першої генерації – приблизно 40 років. А другої – 23-24 роки.
У. К. Який регіон України найбільш прогресивний в плані розвитку медіа-арту?
Я. П. Львів. Адже у тамтешніх медіа-художників є можливість часто їздити в Польщу на бієнале WRO. Це одна з найстаріших інституцій медіа мистецтва. Медіа-арт львів’ян якісно відрізняється від творів художників з інших регіонів України. У Харкові нічого складніше за відеоарт зробити поки що не можуть. В той час як у Львові роблять повноцінні медіа-інсталяції.
Н. М. У нас мають бути інституції, які б дали можливість митцю працювати разом із ІТ фахівцями і вченими, а також експериментувати з новими винаходами і технологіями. Так робиться, наприклад, в Європі та Японії.
У. К. Технології дуже швидко відходять у минуле. Ледь не щомісяця з’являються нові гаджети і програми, які лишають в минулому своїх попередників. Чи старішають разом з цим і твори медіа-мистецтва, що були створені цими застарілими сьогодні технологіями?
Н. М. Якщо художнику є що сказати, то його твір не старішає разом з технологіями. Наприклад, роботи французьких художників Кристи Зоммерер і Лорана Міньоно, створені ще в 1996 році і подосі показуються в діючих експозиціях музеїв і центрів сучасного мистецтва. Але ми говоримо само про мистецтво, а не про те, як можна здивувати технологіями. Технології мають залишатися за лаштунками, а глядачу має бути цікаво дивитися саме на мистецький твір.

У. К. Ви якось сказали, що «медіа арт – це haute couture, на якому базується розвиток prêt-à-porter відео-мистецтва». Однак в Україні лише почала налагоджуватися кіноіндустрія, фотографія – фактично не визнана самостійним мистецтвом, а відеоарт існує в якихось поодиноких несистемних проявах. Візуальна культура в нашій країні дуже і дуже низька. Де в такому разі проявляються винаходи медіа-арту?
Н.М. Часто трапляється, що освоївши медіа-мистецтво, художники йдуть в рекламу чи шоу бізнес. Це також дуже добре. Є багато відомих мистецьких медіа-фестивалів де в окремих програмах, наприклад Арс Електроніка Анімаційний Фестиваль, дають приз саме за «красу та іноваційність розказаної історії» і в них приймають участь рекламні ролики та уривки фільмів з потужними спецефектами. Іноді фільм за сюжетом чи режисурою слабкий, а за своїми художніми якостями – дуже і дуже цікавий . А фестивалі з медіа-арту і відзначають такі стрічки.
Сучасні технології використовуються у багатьох видах класичного мистецтва. Відомий медіа-митець Біл Віола працював над відео частиною опери «Тристан та Ізольда». Ми не можемо сказати, що він створював декорації, тому, що його роботи формували частину постановки.
А відома мистецька група «Скерзо» робить великомасштабні та дуже коштовні відео-інсталяції у міському просторі – відеомєпінг. Вони часто оформлюють відкриття Олімпіад, футбольних матчів, показів мод, а також роблять соціальні мистецьки проекти. Наприклад, вони проектували відео та світлові інсталяції на фасади стародавніх замків, які за допомогою мови медіа-арту показали історію того чи іншого міста. Словом, можливостей і потенціалу у медіа мистецтва багато…

У. К. Чи існують чіткі межу медіа-арту? Наприклад, чи можна вважати медіа-артом те, як ввечері освітлюється різними кольорами будинок?
Я. П. Кінцевого визначення медіа арту не існує. Цей вид мистецтва знаходиться на етапі становлення. Буквально з кожною програмою, народжується якийсь новий його стиль. Власне і сам по собі живопис свого часу був медіа-артом. Друкарський станок Гутенберга це також для свого часу був прояв медіа. Адже медіа – це провідник.
Н. М. Взагалі я б не робила сильний акцент на різницю між митцем та медіа-митцем. Технології це тільки інструмент для створення. В нашому вінницькому проекті прийняли участь головним чином митці, що мають досвід малюнку, живопису та ілюстрації. Багато з них, взагалі не мали досвіду роботи з технологіями. Але вони отримали нові знання і новий досвід роботи з рухомими образами та архітектурою. Тож їх творчий діапазон суттєво розширився.