Комедія “Герой мого часу” з сумним гумором показує соціальні проблеми нашого суспільства. В головному герої цього фільму себе впізнає кожен, хто хоча б раз приїжджав у велике місто в пошуках нового життя.
Ця картина крупним планом показує строкатий кошмар базарної мішури, милу вульгарність провінціалів, а також карнавал невігластва в нашому соціумі. Зазвичай всі ці проблеми вивалюються на екран у форматі “чорнухи”, яка лякає глядача свинцевою соціальною депресією. Проте режисер Тоня Ноябрьова пропонує поглянути на недоліки нашої реальності з посмішкою.
У центрі сюжету комедії “Героя мого часу” знаходиться хлопець Жорик, який приїхав до Києва з провінції. Він хоче знайти хорошу роботу, яка б і грошей принесла, і посприяла в особистому розвитку. Він торгує кульками на базарі, але при цьому мріє про високооплачувану солідну роботу. Він хоче навести порядок у під’їзді свого будинку, але при цьому не може домогтися від сусідів і ЖКГ елементарної чистоти. Він прагне опинитися в суспільстві успішних і благополучних людей, але вечорами п’є пиво зі знайомими, у яких банальні інтереси і примітивні цінності. А коли життя підкидає йому шанс наблизитися до вищого суспільства, то обертається ця можливість прикрим розчаруванням.
Фільм наповнений дуже інтенсивним символізмом. Наприклад, у кадрах стрічки постійно з’являються сходи: наземні переходи, ескалатори ТЦ, сходові клітки в під’їзді, і ступінчасті кола пекла в державних установах. По цих сходинках постійно метушиться головний герой, всіляко намагаючись пробитися на верхівку соціальної драбини. Але наскільки б цілеспрямовано Жорик не прагнув пробитися вгору – в результаті він постійно скочується донизу.
Ще один гострий символ криється в глянсовому жовто-блакитному плакаті з написом “Україна – це Європа”. Він наклеєний на опору моста, під яким бідні люди похилого віку продають плетені кошики і продукти, а поруч стоїть кіоск, у якому головний герой регулярно закуповує пиво. Високопарне гасло цього постера звучить одразу в кількох епізодах фільму і деякі герої реагують на нього різко і глузливо: “Та, яка ми Європа!” А в один із кульмінаційних моментів картини цей уже добряче пошарпаний постер, як дешева декорація, відвалиться від брудної сірої стіни, ставши частиною чергової купи зі сміттям, з якими так і не вдалося впоратися головному герою.
Наскрізний образ усього фільму – кульки. На екрані вони з’являються і як алегорія обдурювання. І як натяк на мильні бульбашки ілюзій про кращий світ. І як уособлення всіх безрезультатних зусиль головного героя добитися успіху в місті. Три місяці, які Жорик провів у Києві, були переповнені суєтою, але в результаті не принесли ніякого результату. А найбільш емоційний епізод фільму знято крізь порваний целофан, як крізь мильну бульбашку надій і мрій головного героя.
У творчості режисера Тоні Ноябрьової це перша повнометражна картина. Фільм виріс із її короткого метра “День незалежності”, який кілька років тому переміг у національному конкурсі київського кінофестивалю “Молодість”.
Стрічки Ноябрьової представляють із себе ємні й точні висловлювання про нашу неблагополучну і дещо комічну (як і все парадоксальне) реальність. Саме своєю правдою життя її кіно і відрізняється від багатьох інших вітчизняних фільмів, які фальшиво прикрашають українську реальність.
У стрічках цього режисера відчувається лукава гоголівська усмішка над нашою реальністю. Ноябрьова показала наш світ ніби іграшковим. На вулицях Києва в її картині постійно блукають люди в костюмах покемонів, папуг, суші і піци. Цей трохи казковий світ панує не тільки серед тих, хто роздає рекламні брошури на перехрестях, але й у богемній спільноті, де відвідувачі музею сучасного мистецтва претензійно походжають у нарядах із головами драконів.
“Герой мого часу” часто показує вулиці Києва, на яких у якійсь парадоксальній гармонії співіснують скляні висотки і брезентові торгові намети, дорогі автомобілі і тачки, навантажені дешевими картатими сумками.
Серед безлічі уїдливих реплік про нашу реальнсть, у цьому фільмі зустрічається найбільш красномовний вислів про корупцію в Україні. Коли головний герой потрапляє в поліцейський відділок за брехливим звинуваченням, то закрити справу вдається лише відкупившись хабарем. Після цього на екрані з’являється дитяча карусель із ведмедем-поліцейським, навколо якого колесять дитячі машинки. Таким чином автори стрічки доносять до глядача ідею про те, що корупція – це зла дитяча гра. Коли кожен, у чиїх руках зосереджено хоч трохи влади, змушує навколишніх обертатися навколо себе, як на каруселі.
А в ще одній зі сцен комедії головний герой кидається по лабіринту музею сучасного мистецтва. На тлі при цьому звучить писклявая мелодія з комп’ютерної гри в дусі “Супер Маріо”. Реальність, показана у фільмі, виглядає імітацією здорового глузду. Здається, що ось-ось на екрані з’явиться заповітний напис Game Over і ми повернемося в справжній світ, де вже не буде всіх цих іграшкових людей, дивних правил, парадоксальних порядків, нескінченних умовностей і постійної фальші. Однак зі світу, показаного на екрані, не вирвешся, як із “Матриці”. Бо він є правдивим.
“Герой мого часу” пропонує подивитися на парадокси нашої дійсності з посмішкою, а не зі сльозами на очах. А гумор, як відомо, дає сили подолати будь-які труднощі.
Практично всіх персонажів у фільмі зіграли не актори, а люди, які типажно підходили на ту чи іншу роль. При цьому, за словами режисера, ніхто з них заздалегідь не вчив репліки, а імпровізував прямо в кадрі. Однак деякі фрази настільки колоритні, що не віриться, ніби вони народилися спонтанно. Наприклад, одна з найбільш ефектних героїнь стрічки Марина, фліртуючи з Жориком, якось поділилася життєвим досвідом зі своєю подругою: “Пхни, Валя, по життю, як та мавпа по пальмі. От вона бачить банан – і пхне”.
Один із найбільш красномовних епізодів фільму показує загадкову інсталяцію в музеї сучасного мистецтва. Вона представляє з себе масивну конструкцію з коліщатками і шестерінками, між якими проходить жолоб. По ньому має котитися шар. Який сенс у тому, що він котиться по цій конструкції? Чому він не приводить у рух встановлені тут шестерні і колеса? Замість відповіді на ці питання залишається лише безпорадно розводити руками. Так само, як розводиш руками замість відповіді на питання про те, чому Жорик, пройшовши по складних лабіринтах і зламаних механізмах великого міста, не досяг жодного результату.