29 серпня 1961 року невимовна туга накрила серце Григіра Тютюнника – пішов з життя його старший брат Григорій. Саме він давав Григіру перші поради у літературній роботі. Настанови саме старшого брата змусили його перейти у творчості з російської на українську мову. Біль від втрати брата посилювався тим, що основний роман життя Григорія – «Вир» – залишився без продовження, яке він на той час вже виношував. Як припускають дослідники творчості Тютюнників, саме задля того, щоб подовждити життя цього роману Григір і прийшов у сценарну майстерню Київської кіностудії імені О. Довженка, де почав писати скрипт за мотивами «Вира».
Значення цього роману важко було переоцінити. Він одразу зайняв місце серед найважливіших творів української радянської літератури. Уривок з нього навіть надрукувало мюнхенське видавництво у 1963 році. У коментарі упорядника цього видання говорилося: «На відміну від усіх, що на цю тему пишуть, Тютюнник скористався розширенням творчих меж соціалістичного реалізму». Цю особливість «Виру» дуже точно відчував і Григір. Тож у своїй сценарній версії роману він робив акцент саме на природних, а не на класових мотивах вчинків героїв роману.
Перший варіант сценарію було закінчено у 1965 році. Після його розгляду сценарноредакційною колегією студії О. Довженка, було зазначено:
«Роман «Вир» є одним з визначних творів української радянської літератури. Створення фільму за цим романом, безумовно, може привести до появи доброго кінотвору. Варіант сценарію, що його представив Гр. Тютюнник, свідчить про сумлінне і бережне ставлення сценариста до літературного матеріалу. В той же час події, що розгортаються в романі, вдало трансформуються у світлі сучасного кінематографу…»
Приблизно за півтора року він представив другий варіант скрипту. 14 жовтня 1966 року удові Григорія, Олені Черненко, він написав: «Сценарій вийшов, сестро, добрячий і чесний — про це я знаю з уст сценарної колегії та 1-го творчого об’єднання студії. Нещодавно ці дві одиниці обговорили і одноголосно прийняли першу серію до постановки. Тепер черга за другою, над якою я зараз працюю. Важко це робити. Адже друга частина має дві основних, пов’язаних не сюжетом, а главами, лінії… Всі їх треба зв’язати, звести до одного, не механічного, а якісного, художнього начала, та ще й кіношного…»
Спочатку планувалися зйомки фільму за цим сценарієм у двох частинах. Проте після обговорення другого варіанту сценарію, на студії вирішили звести його в одну частину. Ще за чотири місяці Григір підготував третій варіант сценарію, який було розглянуто сценарно-редакційною колегією та першим творчим об’єднанням 23 лютого 1967 року. Новий варіант скрипту отримав схвальні відгуки. Відзначалося, що з нього постає правдива і глибока картина життя передвоєнного українського села із самобутніми характерами людей, з цікавими нелегкими долями.
«Авторові сценарію вдалося не тільки зберегти справжню (немов би підтекстову, приховану) поетичність роману «Вир», а подекуди ще й підсилити її, акцентувати уже в суто зоровому відтворенні», – говорилося у висновках експертів.
Однак це був ще не остаточний варіант сценарію і Тютюнник почав роботу вже над четвертим його варіантом. Більш ніж через півтора року на студії розглянули новий варіант скрипту. Датований 26 листопада 1968 року документ з висновками по ньому спантеличує своєю несподіваною категоричністю.
…Автор проробив значну, наполегливу й добросовісну роботу над ним, щоб створити сценарій на основі першоджерела. Він написав чотири варіанти сценарію, але всі вони, на жаль, виявилися непридатними для постановки. Сценарноредакційна колегія та І-е творче об’єднання вважають, що автор віднісся до роботи добросовісно, але повністю вичерпав свої можливості. Тому літературний сценарій «Вир» є творчою невдачею автора.
Чому студійні цензори настільки різко змінили своє ставлення до праці Григіра Тютюнника лишається загадкою. Можливо на це вплинуло завершення ери Хрущовської відлиги. І акцент на природних мотивах вчинків героїв роману, на якому акцентував Григір у сценарії, був неактуальним для заскорузлої брежнєвської ідеології. А може далася взнаки мюнхенська публікація «Виру». Адже за подібні зарубіжні тиражі своїх творів в ті часи дорого заплатили, наприклад, Солженіцин та Пастернак.
Велика чотирирічна робота Григіра, у результаті визнана «творчою невдачею», лишилася в його серці болючою раною. Згодом письменнику випало зустріти одного з тих, під чим керівництвом він працював на сценаріїм за «Виром», пана О. Леваду. «Бачив Леваду при всіх орденах (колись думав: за що він їх одержує, тепер — знаю) і сказав йому: «Ви урочисто обіцяли довести «Вир» до екрану, але перестаралися, довели, аж за екран», – занотував він у записнику.
P.S.
Екранізація «Виру» все ж таки відбулася. У 1984 році на тій же кіностудії імені О. Довженка було відзнято однойменну стрічку, сценарій до якою написав вже Олександр Сацький. Її режисером виступив Станіслав Клименко.
Сценарій Григіра Тютюнника було опубліковано через 45 років після написання. Фільм за цим сценарієм міг стати єдиним прижиттєвим кінотвором письменника, до якого він мав безпосереднє відношення. Всі екранізації його оповідань вийшли на екрани після смерті Григіра.
У 1980-му відбулися прем’єри короткометражок «Оддавали Катрю» Петра Марусика та Скляне щастя» Ярослава Ланчака (за оповіданням «Син приїхав»). Згодом вийшов короткий метр Станіслава Чернілевського «Грамотний». Єдину на сьогодні повнометражну картину за твором письменника було знято в далекому 1984-му Миколою Вінграновським. Фільм називався «Климко» і в основу його сценарію окрім однойменної повісті лягли також оповідання «Вогник в степу» і «Дід Северин». А в 1997-му Володимир Шалига закінчив роботу над короткометражкою «Три плачі над Степаном».