Кажуть, що кіно подібно до вина. У виноробів вважається моветоном вживати шампанське з шоколадом: шоколад – король солодощів, а шампанське – король вин. Два короля не можуть бути разом. Хто-небудь із них обов’язково буде домінувати.
Подібне співвідношення і між Американською кіноакадемією і Канським кінофестом. Існує навіть думка, що канські відбірники мають більш витончений смак, ніж американські кіноакадеміки. Проте не варто поспішати з висновками. Адже є безліч нюансів, які часто не беруться до уваги.
Для початку варто визначити природу відбору фільмів в обидві конкурсні програми. Фільми в конкурс Канського МКФ відбирає спеціальна комісія фестивалю. Претендентом може стати будь-яка картина, що відповідає попереднім умовам. Основними з яких є те, що фільм повинен бути знятими протягом дванадцяти місяців, що передують фестивалю, і не повинен брати участь в конкурсній програмі інших кінофорумів. Журі кожного фестивалю, до складу якого входять видатні діячі світової кіноіндустрії, підбирається дирекцією. Далі все просто – огляд фільмів, закрите голосування журі та оголошення переможців.
Американська Кіноакадемія відбирає в основних номінаціях фільми, що мали не менше, ніж семиденний комерційний прокат на території округу Лос-Анджелес, з умовою, що заявку на конкурс подав продюсер або правовласник фільму. Всі подані заявки підсумовуються і в разі відповідності регламентним правилами вони зводяться в так званий лист нагадувань, куди входить зазви чай трохи більше 300 кінокартин.
Далі лист розсилається професійним гільдіям Академії (режисери, актори, оператори тощо), які відбирають шляхом таємного голосування, іноді в кілька етапів. Спеціальні правила відбору діють для короткометражних фільмів, документалістики та категорії кращий неангломовний фільм року, де кожна країна може раз на рік відправити свого претендента. Після оголошення номінантів вже всі активні академіки, а це близько шести тисяч чоловік, голосують практично по всіх номінаціях.
Спеціальні обмеження на сьогоднішній день встановлені лише для короткого метра і документалістики, в цих категоріях голосувати можуть лише ті члени Академії, які на спеціальних переглядах подивилися всі представлені фільми.
Варто так само відзначити, що в боротьбі за «Оскар» в категорії неангломовного фільму на розгляд країни подають саме фестивальне кіно, що пройшло огляди в так званій головній фестивальній трійці – Канни, Берлін і Венеція. 70% кандидатів в цій категорії або брали участь, або були відзначені нагородами цих фестивалів.
Каннські лауреати – часті гості і в інших оскарівських номінаціях. Лауреати «Золотої пальмової гілки» і Гран-прі (який був головним призом у періоди 1946-1954 і 1964-1974 рр.) понад 40 разів ставали оскарівськими номінантами. З них 17 отримали «Оскар» в різних номінаціях.
Два канських лауреата – «Втрачений вікенд» (1946) і «Марті» (1955) отримали «Оскар» за кращий фільм року, і ще 14 удостоїлися номінації в цій категорії.
Крім цього інші фільми, що відзначаються канським журі або ж брали участь у конкурсі, щорічно потрапляють до списків оскарівських номінантів. Тому присутність фестивального інтернаціонального кіно хоч і трохи, але розбавляє звично домінуючий на «Оскарі» американський і англомовний кінематограф. Тим більше часто саме на канський вибір озираються академіки, визначаючи кращі картини року.
Свого часу саме непопадання в номінанти румунської стрічки «4 місяці, 3 тижні і 2 дні», що отримала «Золоту пальму», змусило Академію переглянути правила по селекції фільмів у неангломовній категорії.