Кінофестиваль «Молодість» цього року пройшов скромно. Якщо він і залишиться в історії, то скоріше, завдяки негативним подіям, що мали місце під час його проведення. Адже, напевно, жодне попереднє проведення фесту не відрізнялося настільки сильною концентрацією складних пригод. Хоча, можливо, це закономірна ситуація. Адже ще ніколи фестиваль не проводився під час війни…
З усіх прем’єр кінофоруму, вразив аскетичний шедевр Дітріха Брюггеманна «Хресний шлях». Стрічка показувалася у програмі «Фестиваль фестивалів». Стриманий емоційний штиль цього кінополотна б’є навідліг несподіваними сплесками переживань. Стрічка складається з 14 епізодів, 11 з яких зняті з однієї точки. В інших трьох – рух є мінімальним. Композиція кожної сцени продумана по-німецьки бездоганно. Однак формальні рішення в цій стрічці не були визначальними. Статичність камери створювала ефект паралізованості, яку уважному глядачеві точно доведеться пережити в декількох епізодах.
Фільм розповідає про молоду дівчину Марію. Під впливом суворої матері і церковних лекцій, її життя вибудовується за релігійними канонами. У неокрепнувшу свідомість підлітка вдовблюється, що кожен її вчинок і думка – під суворим контролем Бога. Довірлива і чиста по натурі, Марія щиро приймає ці правила. Однак юнацький максималізм дівчини виводить церковні закони за межі здорового глузду, і вона вирішує пожертвувати собою заради ближнього. Буквальність цього вчинку приводить у захват і жах одночасно.
Фільм «Клас корекції» Івана Твердовського, визнаний кращою повнометражною стрічкою фесту, живописує упарений морок російської реальності. У ній опукло показується, що людина людині – навіть не вовк, а вампір. Якщо ти слабший за оточуючих, то тобі не допоможуть, а розтопчуть. Що коротке щастя обов’язково перерветься або криком «мєнти!», або матом прибиральниці.
Головна героїня – прикута до інвалідного візка дівчина. Через свою недугу вона змушена все життя вчитися вдома. Але щоб отримати атестат зрілості – останній клас у школі вона повинна закінчити разом зі своїми однолітками в класі корекції. Саме тут вона вперше по-справжньому закохується і заводить друзів. А разом з тим – стикається з розчаруванням і зрадою.
У Національному конкурсі кращою була визнана документальна короткометражка Нікона Романченко «Обличчя». Про якість цієї стрічки говорить вже хоча б той факт, що це єдиний фільм про Євромайдан, який взяли до конкурсу. Молодий режисер показав панораму людей, волею яких відбулася революція честі. Без політичного та ідеологічного акценту. Без патетичних надривів або пережовування гострих моментів всім відомих подій. Майдан тут показаний стримано і лаконічно.
У пам’ять западає вступний епізод картини, у якому перегораються портрети різних людей Майдану, а за кадром звучить «Щедрик» Леонтовича. Сьогодні у багатьох Євромайдан асоціюється з драматичними подіями. Але якщо перенестися в майбутнє, коли час відсіє загальноісторичні події, то ця революція буде трактуватися, як один із найбільш світлих епізодів у житті країни. Адже ці події подарували людям надію і радість – саме ті почуття, якими наповнює акапельний «Щедрик».
Загалом, «Молодість» пройшла скромно. Та разом з тим цей фест став найбільш скандальним. У перервах між фільмами кіномани частіше обговорювали не переглянуті фільми, а чергове «маск і-шоу» в тій чи іншій кінокомпанії, злам сторінки Держкіно у соціальній мережі, пожежу в «Жовтні», обурення проти фільмів на ЛГБТ тематику (з якими цьогоріч був дійсно перебір), боягузтво російських продюсерів, які в останній момент відкликали свої фільми з фестивалю, а також інші переноси та скасування показів (хронічна недбалість «Молодості»).
Як і в минулі роки – найбільш цікавою програмою «Молодості» став «Фестиваль фестивалів». Правда, на відміну від попередніх років – в її рамках не з’являлися тріумфатори найпрестижніших кінофестів. Були тут або володарі другорядних нагород першорядних кінофорумів, або лауреати першорядних нагород другорядних кінофорумів. Можливо, причина цього – у фінансових проблемах «Мролодості».
У минулі роки гідного українського кіно ледве вистачало на те, щоб сформувати більш менш цікаву програму національного кіно на одному фестивалі. У цьому ж році вітчизняні фільми показувалися щодня і на Одеському кінофесті, і на «Молодості». Що ж, по закінченні останнього, можна говорити, що вітчизняний кінематограф досяг критичної точки, коли кількість просто зобов’язана перейти в якість.
Якщо найближчим часом це не станеться – молоде українське кіно потрібно буде прирівняти до статусу сепаратистів і попросту забороняти. Адже погане українське кіно – завдає не меншої шкоди культурі, ніж вандалізм чи тероризм. А справді вартісні фільми з усіх цих більш ніж 40 вітчизняних стрічок можна перерахувати на пальцях однієї руки.
«Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко входить до числа тих небагатьох українських творінь на «Молодості», за які не соромно. Поряд з «Племенем» Слабошпицького і «Las Meninas» Подольчака – це один із найбільш сильних вітчизняних повнометражних дебютів часів Незалежності.
У «Братах…», звичайно ж, відчувається недосвідченість режисера. Наявність деяких декорацій. Затягнутість планів. Навмисна (якщо не сказати зайва) легенда про святого Христофора. Грубі стики між частими стрибками флешбеків.
Один із головних плюсів картини полягає в тому, що в ній немає маніпуляцій з декораціями, аутентикою та іншою напускною рядженістю. По духу це скандинавське кіно. І причина не тільки в тому, що його сценарій написаний за мотивами твору Торгні Ліндгрена, що живе в тих краях. Головне – внутрішній стиль картини з її тонованими, сутінковими кадрами, повільністю зйомки, сніговими пейзажами і психологічним напруженням…