Даша Плахтій увірвалася на перші ролі українського кіносвіту після фільму «Стрімголов», який отримав багато фестивальних нагород, а саму актрису відзначили «Золотою Дзиґою». В осінній прем’єрі «Червоний. Без лінії фронту» вона грає кохану головного героя, а в «Довбуші», прем’єра якого перенесена на весну, – Марічку, наречену легендарного Довбуша. Даша стверджує, що не відчуває себе надто знаменитою, покладається на долю в дотриманні балансу між серіалами та кіно й уміє заробляти не лише акторством. Про це, а також про табу, різновиди кохання, пережиті в тандемі із Сергієм Стрельниковим, майбутню фотовиставку та художню майстерню – у інтерв’ю VGL cinema.
– Традиційне запитання для нинішнього часу: враження від карантину та як він вплинув на вашу професійну діяльність?
– Карантин був цікавим. Непростим. Змінилися пріоритети, як, певно, і в багатьох людей. Перший час не вкладалась у голові вся ця ситуація, було не по собі від невідомості. Але з’явився час для всіх справ, які раніше постійно відкладала. Більше часу для сім’ї, книг, перегляду фільмів, занять йогою тощо. Роботи не було. Але ми з чоловіком відкрили інтернет-магазин прикрас, які привезли з подорожі в Індію. Думали, для задоволення, а вийшло, що завдяки йому трималися на плаву в матеріальному плані. А ще я почала бігати, інколи бралася за малювання. Влітку знову почала фотографувати. Займала себе, чим могла.
– Фільм «Стрімголов» – кінодебют режисерски Марини Степанської – відразу приніс вам найвищу вітчизняну кінематографічну нагороду «Золота Дзиґа». Ви очікували такого визнання? Чи зафіксувалася у вашій пам’яті мить «прокинутися знаменитою»?
– «Стрімголов» – значуща робота для мене. Точка відліку. Під час зйомок я була повністю занурена в процес і абсолютно не думала про результат. До того ж на той момент я навіть не знала про існування «Дзиґи» (сміється). І всі нагороди для мене були дуже неочікуваними. Не було якоїсь різкої межі, але після «Стрімголов» поступово почали надходити цікаві пропозиції в повнометражні фільми, українські й закордонні. На вулицях впізнають частіше через серіали, але це не кожного дня відбувається. Чесно кажучи, не думаю, що я знаменита (посміхається).
– Найближчі кінопрем’єри за вашої участі – «Червоний. Без лінії фронту» і «Довбуш». Ваші враження від зйомок? Де ви взагалі відчуваєте себе зручніше – у близькій до сучасності реальності чи в костюмованих ролях?
− На кастинг у «Червоному» я потрапила прямо з… магазину. Йшла по воду, мені зателефонували, і я прямо з баклагою прийшла на кастинг, вивчивши дорогою текст. Мене затвердили, і ми скоро поїхали на Західну Україну. У мене там не дуже велика роль, але, можливо, у наступних фільмах про Червоного мій персонаж продовжить існування. Перерва між зйомками в «Довбуші» затягнулася майже на 2 роки, і от зараз ми починаємо останній етап. Така часова пауза – цікавий досвід, адже моє бачення персонажа змінилося, сама я змінилася… Не можу сказати, що я віддаю більшу перевагу сучасним чи історичним проєктам. Для мене головним є не час, а сама суть історії. У «Добвуші» мені дуже сподобалася лінія кохання Марічки: глибокого, самозреченого. Я розуміла, що в тому часі люди рухались інакше, погляд у них був інакшим, але яка саме та «інакшість» – рішення було за нами. Ми багато говорили про персонажів, Лесь Санін розповідав усі існуючі легенди про Довбуша, про історію України тих часів, про побут Закарпаття, знайомив з піснями про кохання Довбуша і Марічки. Усе це я намагалася нанизати на образ мого персонажу. Думаю, що справжня Марічка була зовсім іншою, але в мистецтві часто головне не компілювати, як було, а відтворити суть історії і зробити її цілісною. І, сподіваюсь, нам вдалося.
− Чи існують табу для актриси Даші Плахтій? На яку роботу не погодитеся за жодних обставин?
− Не можу сказати, що в мене є якісь конкретні табу. Напевно, зараз я б не знімалася в проєктах, які висвітлюють щось претензійно, розказують неправдиві політичні історії, викривляють історичні події і факти стосовно нашої країни або світу. Не погоджуюся зніматися в серіалах про Другу світову.
− А на яку роль, жанр чи образ сьогодні найбільше чекаєте?
− Немає чітких рамок і образів, які я б хотіла втілити. Як я казала, для мене дуже важлива сама історія і роль, яку займає мій персонаж у цій історії. Якщо він її цілісно доповнює, мені вже подобається. Напевно, поки я красива і молода, мені б хотілося зіграти якусь сучасну історію, де клуби, молодість і пристрасть. Можливо, соціальну драму про наш час і про нас, яка порушує гострі питання… Але водночас цікаві й історичні костюмовані проєкти, із повним зануренням у минуле. Якщо узагальнювати – хочеться глибоких переживань, які чіпляють за душу.
− Ви взяли участь у масштабному копродукційному серіалі «Принцип задоволення»: його вже показали в Чехії та Польщі, на черзі Україна. Розкажіть про свій досвід роботи, чи з’явилися після нього нові пропозиції участі в міжнародних проєктах?
– Цікаво, що нас із Сергієм Стрельниковим затвердили на роль пари ще до відбору на «Довбуша», де ми, відповідно, теж граємо закоханих. І тільки ми завершили зйомки в Карпатах, як відразу поїхали в Одесу, на «Принцип задоволення». У «Довбуші» – кохання, природа, гарні костюми, довге волосся… І менше ніж за тиждень – сучасний світ, Одеса, ми зовсім інші, за сюжетом між нами нездорове кохання, побудоване на взаємовигоді. І це було дуже цікаво: ті самі люди в кадрі, але відчуття геть інші. Іноді навіть здавалося, що я граю з іншим партнером! Пропозиції участі в міжнародних проєктах періодично з’являються, але не думаю, що це пов’язано з «Принципом задоволення». Незабаром зніматимусь у чеському короткому метрі: режисер, переглянувши «Стрімголов», затвердив мене навіть без проб.
– Існує думка, що серіали «затягують» і потім важко вийти із цього «потоку» в повнометражне кіно. Як визначаєте для себе здоровий баланс між серіалами та кіно?
– Мій шлях як актриси почався з кіно, тож, здається, за мною закріпилося реноме, що я актриса повнометражних художніх стрічок. Був період до «Стрімголов», коли я відмовлялася від довгих проєктів: моя романтична натура не сприймала надто тривалої зайнятості чимось одним. Зараз, напевно, вчинила б інакше, але не жалкую. Саме довгі серіали найбільше затягують, на них акторів запам’ятовують краще й знову запрошують в інші проєкти. У мене ж найтриваліший «Карпатський рейнджер» з 24 серій. А в основному – чотирисерійки, які швидко забуваються. Але частіше доля сама складала баланс між серіалами й кіно. Одного разу я відмовилася від довгого проєкту, бо завагітніла. Другий раз – Марина Степанська не дозволила поєднувати інший проєкт із «Стрімголов». І роль у дуже успішному серіалі «Нитки долі», на яку мене запрошували, зіграла Міла Сивацька. Але я не жалкую – напевно, я взагалі не дуже прагну бути суперпопулярною. Свобода ходити вулицею без зайвої уваги до себе приваблює більше, ніж впізнаваність.
– Одне з ваших захоплень – фотографія. Чи є амбіції йти далі й спробувати себе, наприклад, у фільмуванні? Чи приміряли на себе роль режисерки?
– Щодо режисури – є одна історія, яку хотілося б втілити, але я розумію, що я більше виконавець, ніж генератор ідей. У мене були пориви: намагалася писати сценарій, але дуже важко давалось. А фотографією я захоплююсь понад 10 років – спочатку документальною, потім художньою. Був складний період, коли роботи не було і я почала фотографувати за донейшен. За пару тижнів відпрацювала 5 фотосесій, кайфонула й хочу продовжувати. Я люблю цей акт творчості, навіть власний фотостиль вимальовується – дивно-казковий. От куплю новий фотоапарат і буду поєднувати професії. Ще мрію про свою майстерню, де малюватиму для задоволення. І, можливо, колись зроблю виставку. Адже будь-який потенціал, який в нас є, треба використовувати.