У тому, що ми називаємо мистецтвом, руйнівність –
– це одна з найбажаніших характеристик.
Леонард Коен
Золоті Ворота, вони що Ріг Золотий там, де Константинополь-град Istanbul, du diable!), місце одухотворене, життєдайне.
Тут і Бодлер міг би стати гімнософістом, а Френк Бекон, художник, не сер здається, від препарації біо-гендерного фігуративу, натюрмортів скотобоєн і сирого тілесного акту, par plus inner liquid faces (російською мовою не передати), можливо на тій же лінії екстазу живописав світові ідилічні пасторалі у стилі Ватто чи, небеса лукави, навіть Сандро Боттічеллі.
Звичайно, сам по собі заново відтворений давньоруський артефакт несе явний присмак провінційної монументальності і не йде і в мале порівняння з Вратами, що тимчасово пішли, скульптура ж безіменного архітектора в приволзькому вірменці розмірами і експресією викличе хіба добрий сміх ідіота, та що там добрий сміх ідіота, та що?
Тут шепіт часу епохи, що злітає.
Як фарба з полотна.
Не обсипається листям під мітла сумників, що нудьгують, просто гортиться очима, а зіницям важлива обстановка, антураж зримого. Тому і Голден Гейтс, як кажуть старожили Прорізної, а там артистичний бар, печера Рубльова нецерковного листа під звичайною вивіскою – Золоті Ворота.
Чудовий простір.
На смак і проби не знайдеш, все ж таки здається, що невеликі бари, паби (для естетів – кафе) саме той камерний простір, слову -простір-не дивуйтеся, який потрібен живопису.
Гарні звичайно великі музейні зали, Beaubourg, хто сперечається? – Але розмова з картиною там чимось нагадує секс у краватці, пристойності зобов’язують.
У галереях, звичайно, атмосфера інша, презентації – особина стаття, але і там постільні сцени американського кіно, можна все! – Але під простирадлом.
Загублений поїзд
А тут артистична таверна, панове.
Найприродніше місце для зустрічей з мистецтвом віч-на-віч.
–*
«.. так, нерівний художник
– а рівні, кому потрібні?»
З розмови
Білий францисканець, кришталевий міноріт.
Чистий абсурд звичайно, мінорити носять сірі ряси, потім і на аглицькому Greyfriars, Сірі Брати. Але варто зауважити, безбарвний св. Франциск поневіряючись світом оновлював світло і фарби навколо себе, подивіться Francesco Ліліани Кавані, правда на диво візуальна.
Не лише у Тоскані.
Безтіле пофарбоване набуває життя, наприклад, ілюзія, емоція чи провидіння, у сенсі мрії.
Коли переноситься на полотно, одержує живу тканину.
І, зрозуміло, всю іншу атрибутику, якось характер, біографію, неповторне Я врешті-решт. І тут бренд до ліхтаря: Поллок, Поліктет, Констебл; улюблений нікнейм один – Невідомий художник.
За невідомістю все життя, чи знаєте.
Захід сонця 66
Огляд виставки почнемо з моєї, напевно, улюбленої роботи, Паровоза з Ніде, Train out Neverwhere, ну або Загублений поїзд, простіше. Вона з одного боку іконописна, і золотиста охра моментально обрізає простір відразу в безначальність візантійської фрески, з іншого – суто конфуціанська перспектива умовного центру, а не глибини зазиває в тур внутрішніми світами. Стовп паровозного диму тут Stairway to Heaven від Led Zeppelin, але банальний мокрий чорнозем та бляклі озера повертають мрійника на ПЗЗ поблизу станції Роздільна. Надія і плоть, як картинка в книзі підлітка, повість почав, плацкарт повсякденного побуту, календар будь-якого сезону, та й пейзаж звичайно.
Простір, якого не було.
Alors messieurs, ми на першій персональній виставці Богдани Чилікіної, прелюдія, адажіо та алегро форте.
Вічно повторююсь, не ми місця обираємо, але місце зупиняє свій вибір на нас, але ж кумедна правда в цьому, хіба ні? Воно ж (the place) і дає талісман на все, що зустрінеться і, звичайно, збудеться.
Та й погодьтеся самі, де ще виставлятися художнику з архітектурним дипломом, як не в одному з небагатьох архітектурних оазів столиці, що залишилися? І, безумовно, в артистичній таверні, не інакше. Там і глядач щирий, і знавець мовчить, береже вокал для Пінчука (Центр сучасного мистецтва, Мекка пост-оргазму).
Далі попарно, як у Ноя.
Міжсезоння та Дорога без кінця
Demi-season
Чи мандрівник на узбіччі, чи хрест придорожній, прозора весна, а може наближення осені в дощовій смузі? – все вітряно навиліт, як запах юності в 18. І вдивляючись у бляклі фарби горизонту, неяскраві тони пагорбів і ярів, дороги та безіменної річки, переживаємо всі відчуття настінного розпису від віку йди знай якого.
Річку часів переходячи без броду.
Перспектива зводить тебе до себе і вже не спостереження, а споглядання inner ego. Полотно Уленшпігель, подивися на нього, і він скаже ким ти був.
Дощ, дорога мокра, двірники не працюють.
endless road
Висока самотність та Кінчев на Авторадіо, Траса Е-95. І начебто суто літературний термін «низьке небо» знаходить відразу два атрибути: зміст та втілення. Не втекти і від третього – природності пейзажу.
Не подумайте, мова не про те, чи є на планеті таке місце, це якраз несуттєво. Істотний погляд городянина, знайде
аючого простір, дорогу і свободу, всю ту бісову непоховану романтику тінейджера. Від нього ж справжні фарби вологого поля, сирого небосхилу, справжній мокрий асфальт.
І нехай тоді залите вітрове скло, яке геть-чисто забуло про двірники. Не виключаю, що це просто вікно у вагоні.
Прощай столице, чи нам потрібна?
Але й місто так просто не випустить.
Дружити з ним собі дорожче, у нас так і не заведено, от і Левітан, і Суріков, Шишкін так просто не заїжджав. Тому ймовірно пишуться Захід сонця 66 і На околиці. В одному випадку психоделіка по Авакуму, в іншому – околиця Троєщини чи смт. Поодиноко.
Тут у принципі немає розмаїття як такого.
Усі міста трохи манекени, їх одягає погода, природа (хоч яка природа? – Караганда, е..) та наш погляд. При цьому не варто плутати туриста та городянина par nature; який у туриста погляд? – Так, дурник на карнавалі.
Багряна експресія брудних небесних потоків, окостенілі до ні-тіні-живого багатоповерхівки, сморід буття без надії на запах. Тим не менш, прекрасне у кожного особисте, див. епіграф, прямо тут на районі жив би в повній гармонії Браян Х’ю Уорнер, відомий у світі як Marilyn Manson, а Rob Zombie, взагалі вважав би це місце справжнім земним раєм.
Краса нагрудників не шукає.
В околиці романтика своя.
На околиці
Вона суть Frontier у своєму високому сенсі, межа прижитих земель як колись на Заході. Саме ця грань виразна і непомітна на полотні.
Що там далі? Поля неорані, ліс приблудний, небо непривітне, може хмара грозова або дим від занедбаної шахти.
Сиди вдома, мешканець полісу, там тобі місця нема.
Стриж
Стриж
Романтика чистої води та японський пензель з малим акцентом від Франца Клайна. Стриж, птах, що заклав віраж на розліт і закінчується небом.
Політ у площині стіни по сирій штукатурці як мале небесне графіті, експресія миті на швидкій сітківці ока.
Несподівано подумалося, адже неявний присмак Клайна відчутний не лише в цій картині Богдани Чилікіної.
Втім, вона є реалістом.
Stormbringer.
Відверто назву полотна мені підказала рок-н-рольна пам’ять, так називався один з кращих альбомів Deep Purple. Справа не тільки в тому, що етюд схожий на обкладинку парпловської платівки. Як на мене, тут справді є певний дух британського року; фарби чудово лягають на ноти і в тональностях та рифах цієї роботи звучить що The Gypsy, що Soldier of Fortune.
У бік від музики, під таким небом, де всі хмари зведені в одну усмішку бурі, чудово писалося б дуету Едгара Аллана і Говарда Філліпса і нехай Мері Шеллі подає їм пиво у перервах від Франкенштейна.
..немає ні Закиївщини ні Підмосков’я у фарбах, огрублена простота без прив’язки до географії та природи, fantasy як воно є.
Акорд останній, найкращий.
Сонце таки жінка, і нехай вся міфологія переконує мене у протилежному.
Шамаш, Гор, Аполлон, немає месіри, мене і клинописом не візьмеш, а рунічний лист просто не надихає.
– Не вірю! – І ода Станіславському.
Погоджуся на Іннану чи Артеміду як компроміс.
Отже, Самотнє.
Самотнє
Випукло світило, різкий сонячний абрис умовного простору, мабуть дорога, можливо поля, може бути озеро і білястий невідомий горизонт, у всьому пронизлива самотність, і володіння всім у світі.
Можливо, такий себе в дзеркалі бачить Деметра.
-.-
Закінчу нарис цією шарманкою, я людина сентиментальна:
Добрий серпень.. сирітські пісні
Все одно ми з тобою будемо разом
Під листя на розбитій гармошці
З повним вітром дірявим кошиком
Тринь гітара
Водяри залийся
На під-осінь усі сумні пісні
Рейки в колір з облетілим листям
Іржавий поїзд.. видно з перепою
Час ллється поганим самогоном
Пробіжимо з тобою по вагонах
Стрілки самі шляхів пересунемо
Що залишилось?
Білий світ
У відображенні синьому
**
19.9.2021
الصبر جميل
alsabr jamil
автор: Артур Новіков