Чи можна бути політиком й інтелектуалом одночасно? Чи не виключає одне – інше? Що буде з політичною кар’єрою, якщо надто захопитися ідеями гуманізму і прогресу? Як себе почуває політик, який потонув у тягучому місиві рутини й остаточно втратив здатність генерувати нові ідеї? На всі ці запитання відповідає інтелігентна французька картина 2019 року «Аліса і мер». До українських екранів вона, звичайно ж, не дійшла, тому що інтелектуальність і політика в нашій країні – речі несумісні.
Починається картина з того, як 30-річна дівчина на ім’я Аліса довго спускається сходами старовинного французького Ліона. Практично все своє свідоме життя вона провела в школах і університетах. Вона досконально вивчала філософію і філологію. І зараз, збігаючи по цим нескінченним сходах, вона немов спускається зі своєю університетської вежі зі слонової кістки вниз – до грубої реальності.
Аліса прийшла на роботу в мерію, де їй дається дещо фантомна посада «генерувати ідеї». При цьому ніхто не може конкретно пояснити, що саме входить в її обов’язки. Одного разу Алісі доручають за півгодини прочитати товсту книгу, написану нібито самим мером, щоб потім переказати йому зміст. Тому що сам глава міста, звісно, не тільки не написав в цій книзі ні рядка, а й в руках тримав її лише один раз протягом декількох хвилин. Пригнічений мер зізнається Алісі, що у нього геть зникли ідеї. Що він абсолютно потух і в емоційному і в кар’єрному плані, тож йому просто необхідне спілкування з таким інтелектуалом, як Аліса, щоби знову стати активним і живим генератором ідей, як у молодості. З цього моменту починається захоплююче спілкування молодої ідеалістки з пригніченим політиком. Спілкування, яке змусить докорінно переглянути свій підхід до життя як політика, так і молодого філософа.
Що робить цей фільм унікальним? Те, що політика тут показується через світ ідей. Адже кіно про політиків зі східної Європи часто йде в обговорення корупції («Слуга народу», «Безбог»). А політичні стрічки з США акцентуються або на кровожерливій боротьбі за владу («Картковий будиночок») або на складносплетених інтригах навколо високих посад («Влада», «Як не стати президентом»).
На тлі цих стрічок політик в «Алісі і мера» не намагається урвати шматок електорату, він не одержимий боротьбою за владу і не прагне розрубати гордіїв вузол корупційного схематоза. Мер Ліона в цій картині – людина, яка через політику намагається займається саморозвитком. Він шукає нові ідеї, щоб перебудувати суспільство. Він щиро намагається зробити цей світ кращим. Навіть після 30-ти років успішної політичної кар’єри він дозволяє собі засумніватися в тому, що займається чимось дійсно важливим і корисним. Словом, ним рухає не одержимість владою, і не пристрасть до справедливості (як у вищезгаданих фільмах), а високі ідеї про загальне благополуччя.
Як підсумовує мораль «Аліси і мера», саме ця інтелектуальність в результаті, на жаль, і губить такого політика. На думку творців картини – політик не може бути інтелектуалом. Адже якщо занадто захопитися вічними ідеями, то в підсумку можна випустити з уваги нагальні проблеми, які поставлять хрест на всій кар’єрі. Якою б монументальною не була особистість політика – вона повністю залежить не від високих ідей, а від дріб’язкових повсякденних справ.
Роль мера в картині виконав метр французького кіно Фабріс Лукіні. Серед широкого різноманіття ролей цього артиста є ціла низка фільмів, в яких він грає консервативних бюрократів. Ці персонажі в його виконанні живуть нудним діловим життям і щільно запаковані в строгі костюми, з-під твердої шкаралупи яких проривається тонка чуттєвість. Саме в такому образі Лукині постав у шедеврі Франсуа Озона «У будинку» і в судовій мелодрамі «Горностай», за яку отримав акторську нагороду на Венеціанському кінофесті. Подібного персонажа він зіграв і на цей раз в «Алісі і мері».
А музу глави міста, яка обдаровувала його прогресивними ідеями, в стрічці зіграла загадкова Анаіс Демустьє («Нова подружка», «Ревнива»). За цю роль вона отримала національну кінопремію Франції «Сезар». «Аліса і мер» перегукується з іншим фільмом, в якому зіграла Демустьє, «Набережна Орсе» (2013). Останній – це комедія про вищі ешелони влади. В її центрі знаходиться молодий співробітник адміністрації президента Франції, який протягом усього фільму пише одну-єдину промову для виступу глави держави. Нескінченний потік безглуздих правок, дурних претензій, ідіотських порад, дивацтв оточуючих колег, дивакуватих витівок самого лідера країни перетворює написання промови в фарс.
«Набережна Орсе» й «Аліса і мер» показують, що робота влади – це механізм, що з’їхав з котушок і в якому немає місця здоровому глузду і раціональності. У ньому править не президент і не мер. У ньому править дріб’язкова паперова метушня і хаос сьогохвилинних справ. А якщо якимось дивним чином у ньому з’являється крихта світлих прогресивних ідей, то вони відразу ж витісняються, як чужорідне тіло.