1 грудня відбудеться прем’єра фільму Олександра Шапіро «Вісім», який розповість вісім історій про самогубства. Як і в попередніх стрічках цього режисера, тут не обійшлося без експериментів, граничних психічних станів, провокацій, а також ексцентричного перформансу перед прем’єрою. Про все це докладно і вишукано розповідає чародій психозу Олександр Шапіро.
У чому особливість фільму «Вісім»?
Між усіма вісьмома новелами у цій стрічці є лазівка сенсу. Кожен епізод картини знімався одним цілісним шматком. Працювало одночасно з десяток камер. Ми дуже детально репетирували з акторами, а під час остаточної зйомки я не був присутній. За сценарієм, кожна новела повинна була складати хвилин вісім-десять. Але під час зйомок все склалося набагато більш насичено і значно довше. Тому хронометраж повної версії фільму розтягнувся на п’ять годин. Пізніше я змонтую скорочену версію фільму, яка триватиме близько години.
У такому п’ятигодинному вигляді ви і будете показувати фільм на прем’єрі. Думаєте глядач висидить?
Нещодавно я переглянув повну версію фільму за один присід. Я був з друзями, і ні в кого не виникло бажання перервати перегляд, щоб відлучитися. Ми не будемо випускати глядачів із зали до самого закінчення картини. Крім того, показ фільму відбудеться у гострій палаті психіатричної лікарні ім. Павлова. І кожному з запрошених буде зроблений персональний укол… Подібні перформанси – абсолютно природна форма розширення меж погляду глядача. Це змушує його відчути себе співучасником дійства.
З восьми новел вашого нового фільму, в семи знялися російські актори. У зв’язку з цим не виникало напруги на ґрунті політичних розбіжностей?
У Росії немає ніяких проблем. Вони є в Україні. Я монтував фільм у Москві і під час усієї роботи не почув жодного кривого слова на адресу України. Я розумію, що ця позиція не популярна в даний момент, але в Росії я зустрічав лише співчуття по відношенню до нашої країни.
Більшість ваших фільмів розкривають прикордонні психічні стани людини. Знаходження під наркотиками, алкоголем, або просто одержимість грошима, сексом, смертю… Ви постійно штовхаєте своїх героїв у якісь прикордонні стани. Ви не робите акцент на повсякденних і природних станах.
Користуючись термінологією Бергсона, подібні прикордонні стани розкривають суть матерії, суть твого проекту. Якщо довіритися своїм рефлексам, то вони розкриють твою сутність. Мене цікавить викриття людської природи, а не обдумування людиною його ж людської природи. Питання «Що я є – людина?» для мене стоїть на другому місці. А питання «Хто я є – людина?» для мене первинне. Ці роздуми і визначили для мене якийсь коридор концептуальної активності, яка пов’язана з такого роду демонстраціями. До того ж самогубство – дуже приваблива тема для людини.
Щоб, наприклад, зробити хорошу мелодраму, яка була б не чужа моїй свідомості, доведеться загрузнути у надскладних схемах залежності від великих студій. Але це мене мало приваблює. Тому я балансую на межі такої от унікальної маргіналії, яка вкрай мало проявлена у світі.
Цього року ви вперше подали свій фільм на держфінансування. Хоча до цього зняли більше десяти повних метрів без підтримки держави. Чому ви вирішили залучити державу, як партнера?
Це буде досить екстремальний проект про Голокост у Вінницькій області. У фільмі з’являться живі свідки тих подій, яких ми вивеземо на місце, де все це відбувалося. Крім того, деякі сюжети ми обіграємо у фільмі. Я довгий час займаюся єврейством в Україні. І в цьому фільмі відкрию нову маловивчену сторінку цього історичного пласту.
Чи не боїтеся, що участь у проекті Держкіно накладе відбиток на зйомки. Так що у стрічці вже не буде тієї свободи, яка і відрізняє ваші фільми.
Звичайно, у зв’язку з цим з’являться певні рамки. Але в цій картині порушується дуже непроста тема. Тож обмеження напевно підуть лише на користь.
Практично щороку ви видаєте по повнометражному фільму. Як це у вас виходить в Україні, де з кіно зовсім туго?
Просто мені подобається багато робити і постійно перебувати в дії. І в такому випадку необхідно діяти концептуально, а не шукати якихось перфектних естетичних схем. У концептуальному кінематографі завжди необхідно тренувати розум. У цьому плані я досяг якоїсь зрілості. І сьогодні мені достатньо якогось шматка змісту, щоб розпорядитися ним настільки різноманітно, аби він перетворився у кіно.
«Апартаменти» спочатку замислювалися, як трилогія. Чи вдалося зняти всі три стрічки?
Два фільма готові, а зйомки третьої частини за дивним збігом обставин, двічі зривалися.
Зараз ви запускаєте Канал TV, авторську платформу для продукування нових форм аудіовізуальної атракції. У чому буде її відмінність від безлічі інших он-лайн майданчиків?
В авторському почерку кожного відео і в оперуванні гранично простими засобами зйомки. Останній рік свого життя я присвятив монтажу та компеляціі потоків відео з метою сумарного отримання третього сенсу. У цьому ключі і будуть створюватися фільми для Каналу TV. Там будуть найрадикальніші відео. Зараз я налагоджую мережу резидентів у різних країнах, які будуть знімати відео про нагальні питання. Свої роботи вони будуть висилати мені, а я вже буду справляти на цей контент безпосередній стилістичний вплив.
Який фільм з останніх переглянутих вас найбільше вразив?
Справжнім потрясінням для мене став «Левіафан» Андрія Звягінцева. Не знаю, чи вийде ця картина у прокат. Вона найпотужнішим чином спрямована проти православ’я і я навіть не знаю, які процеси вона може сколихнути у суспільстві. Резонанс у картини буде величезний.