Филипп Ильенко

Із 4 червня вступила в силу заборона російського кіна. Відповідно до неї, 162 фільмам та серіали, що були випущені нашим північно-східним сусідом, тепер закрито дорогу до вітчизняних кінотеатрів та телеекранів. Про те, яких стрічок перш за все торкається ця заборона, і які фільми прийдуть на місце російського контенту, розповідає голова Державного агентства з питань кіно Пилип Іллєнко.

Після того, як з українських екранів зникли російські фільми, в репертуарах кінотеатрів та в програмах телеканалів з’явився певний вакуум. За рахунок чого він буде компенсуватися?

Спочатку буде певний перехідний період. Окремі канали раніше вже закупили немало російського контенту, не знаючи, що буде така заборона. Тож тепер у них виникли комерційні ризики. Телеканали тепер вимушені міняти програмну політику і прибирати контент, до якого звик глядач. Вони почнуть активно закупати іноземне кіно. Говорити про те, щоб саме українські фільми зайняли місце російських – ще рано. Хоча низка вітчизняних телеканалів вже почала виробництво власного контенту, побачити який можна буде, мабуть, вже з осені.

Які серіали прийдуть на місце російських?

Достеменно сказати не можу. Але знаю, що серед українських глядачів користуються попитом турецькі серіали. Також наш глядач любить класичні американські та британські фільми.

Заборона на російські стрічки вступає в силу тільки зараз. Проте війна з нашим північно-східним сусідом триває вже більше року. Чому заборона затверджувалася так довго?

Як тільки я прийшов на пост голови Держкіно (серпень 2014 року – А. Ф.), то одразу прийняв кілька рішень щодо заборони одіозних фільмів. Наші дії були швидкими і рішучими. За дії інших осіб я відповідати не можу. Цей процес залежав від волі далеко не однієї особи.

Не буває правил без виключень. Існує багато російських фільмів, що не пропагують шкідливі для України ідеї: «Левіафан», «Клас корекції», «Дурак» та багато інших. Що буде з такими стрічками?

Згідно норм закону, якщо вони вироблені після 1 січня 2014 року і не містять пропаганди спецслужб і силових структур країни-агресора чи дискримінації за національною ознакою тощо, то вони можуть вільно демонструватися на екранах кінотеатрів. В свою чергу на телеекранах вони демонструватися не будуть. Якщо ж це фільми, випущені до 1 січня 2014 року, до яких наші експерти не мають жодних претензій, то вони можуть демонструватися і на телебаченні, і в кінотеатрах.

Протягом останніх років найбільш високі збори у кінотеатрах показали саме ті українські фільми, що були зняті у копродукції з Росією: «Незламна», «Вій», франшиза «Кохання у великому місті» тощо. Наразі кінематографічна співпраця з нашим північно-східним сусідом припинилася. Чи буде Україна налагоджувати копродукцію з іншою настільки ж сильною в кінематографічному плані країною?

Поки триває війна – жодних копродукційних проектів з Росією ми фінансувати не будемо. Щодо цього феномену, що ви назвали – це наслідок глибокої провінційності та постколоніального синдрому. Його можна подолати, створивши конкурентоздатний контент. Цей шлях не долається за один день.

Наш провінціоналізм у культурному плані проявляється у комплексі меншовартості, у відсутності національної самоідентифікації, відсуненні національної культури та мови на маргінес. Все це ми переживали протягом років Незалежності. А сьогодні ми дуже швидкими темпами це змінюємо. Зараз нашим митцям необхідно демонструвати високий художній рівень, щоб переконати перш за все самих себе, що ми можемо робити проекти світового рівня. І треба не просто передирати вже існуючі кліше з закордонних фільмів, а створювати щось своє. Це необхідно, щоб окреслити свою ідентифікацію. Нікому не цікаво спілкуватися з симулякром чи копією…

Дуже часто наші теоретики і практики культурного дискурсу говорять, що розмова про патріотизм та ідентифікацію в культурі – протирічить сучасним цінностям. Проте ми всі можемо легко відрізнити французьке кіно від японського. Наприклад, важко переплутати Куросаву з Годаром. І тут проблема в тому, щоб усвідомити, що ми є самодостатніми у культурному плані.