Вячеслав Владимиров

В’ячеслав Владіміров є партнером компанії Aperture Media Partners, що брала участь у фінансуванні багатьох успішних фільмів: «Ілюзія обману 2», «Нестерпні леді», «Джон Вік» і «Три дев’ятки». В ексклюзивному інтерв’ю Сut Insight В’ячеслав розповів, звідки в США беруться гроші на незалежне кіно, як вони в результаті повертаються, чому з усіх фільмів, створених у США, СНД і Європі, до кінотеатрів доходить лише кожен десятий, і яку роль сьогодні відіграють онлайн-кінотеатри.

Також В’ячеслав є виконавчим продюсером фільмів «Прогулянка по лісах», «Нападники», «Глобальне викрадення» і «Ратчета і Кланк».

Саме формулювання «незалежне кіно» – досить розмите. Які фільми входять у цю категорію?

Багато хто вважає, що «незалежне» кіно це синонім арт-хауса – невеличкий фільм з глибокою творчою концепцією. Насправді, багато успішних крупнобюджетних комерційних фільмів є незалежними. Наприклад, всесвітньо відомі прокатні хіти «Сутінки», «Нестримні» зі Сталлоне, «Падіння Олімпу» з Батлером, «Джон Вік», «Механік» – це теж незалежне кіно. У цих фільмах досить мало від арт-хауса. Насправді «незалежне» кіно це не художня або жанрова приналежність фільму. Це просто кіно, зроблене поза студійною системою і не студією-мейджором.

В такому разі режисер має більше можливостей отримати свободу самовираження, а теми фільмів більш різноманітні. Звідси загальне враження, що незалежне кіно і арт-хаусне – це одне і теж. Але в рамках студійної системи артистичність і свобода вираження не забороняється. Просто часом вона доступна тільки вже успішним досвідченим режисерам, у яких сильніша переговорна позиція зі студійним менеджментом. При цьому незалежне кіно часто буває далеким від будь-якої художньої цінності.

Головна ж відмінність між студійним і незалежним кіно полягає в тому, як воно фінансується. Студія самостійно забезпечує повне фінансування і дистрибуцію фільму по всьому світу. А бюджет незалежної стрічки залучається з незалежних джерел: банківського фінансування, приватних інвесторів, держкоштів. Дистрібутуються такі фільми незалежними компаніями в різних територіях. Іноді студія купляє права на незалежний фільм, і тоді його вже не відрізнити від студійного.

Тобто все кіно США можна розділити на ці дві категорії: студійне та незалежне?

З точки зору бізнесу, напевно, так. Є ще не зовсім бізнес сегмент. Назвемо його оппуртуністичне кіно. Якщо хтось дуже заможний хоче зняти фільм, що несе значиме для нього суспільне послання або просто хоче допомогти комусь близькому зробити акторську або режисерську кар’єру. Іноді, в таких випадках не завжди можна говорити про якусь бізнес-логіку і, часто, подібні проекти не йдуть в дистрибуцію, а залишаються лежати на полиці замовника.

Повернемося до студійного і незалежного кінематографу. Як відбувається пошук грошей на незалежний фільм у США?

Тут можливі різноманітні варіанти, але в дуже загальних рисах професійний процес організації кінопроекту можна описати так: у продюсера з’являється ідея нового фільму, заснована на вже існуючому творі або ж на оригінальній ідеї. Якщо твір існує, то продюсер повинен придбати права на нього. Потім він залучає сценариста. Коли сценарій готовий, продюсер домовляється з режисером і кількома ключовими акторами про принципову згоду робити даний проект.

Таким чином формується так званий «пакет». Далі продюсер залучає спеціалізовану компанію – сейлз-агента, що займається продажем прав на цей пакет. Сейлз-агент представляє проект на кіноринках. Найбільші кіноринки проходять у Берліні в лютому, в Каннах у травні, в Торонто у вересні і в Лос-Анджелесі в листопаді. Це такі великі ярмарки, де дистриб’ютори з усього світу купляють права на фільми. Іноді стрічки вже готові, але великі фільми часто продаються на рівні пакета.

Купуючи фільм, дистрибутор не платить відразу всю суму узгодженої ціни, а тільки невеликий депозит. Решта суми виплачується, коли фільм уже готовий. В обмін за цю фіксовану плату дистрибутор отримує право монетизації фільму на своїй території. За рахунок таких передпродажів, а також державних субсидій і фінансується багато незалежних американських фільмів.

Бюджет картини може становити, наприклад, $ 20 млн. Натомість на $ 12 млн. вже можуть бути продані права на її покази в інших країнах, ще до того як фільм пішов у виробництво. Ще частина коштів може повернутися через державні субсидії в юрисдикції, в якій витрачена велика частина бюджету фільму. Але це не живі гроші, а зобов’язання на майбутнє. За живими грошима, забезпеченими цими зобов’язаннями, продюсер і приходить до такої компанії, як моя. І після того, як ми домовляємося – починаються зйомки.

А в фінансуванні студійного кіно схема простіше…

Студії – це великі компанії з доступами до великих обсягів дешевих грошей. Тому мейджори можуть самостійно фінансувати фільми від початку і до кінця. До того ж, у мейджорів є власна структура дистрибуції по всьому світу, завдяки якій вони можуть самі організувати прокат у багатьох країнах. Коли незалежний фільм завершено, то він теж цілком може бути показан на окремих територіях через систему студії-мейджора.

У європейській кіноіндустрії продюсери досить часто звертаються до державних коштів. А чи використовують гроші з держбюджету американські продюсери?
Так, у Європі істотну частку у фінансуванні кіно забезпечують державні та квазі-державні фонди і гранти. У США теж існують локальні програми держпідтримки індустрії у вигляді податкових повернень. Але в США вони більш формалізовані й не несуть за собою особливих умов за змістом фільмів. В Європі є схожі програми, а також ті, де більш жорстко задаються рамки того, про що повинно бути кіно, існує культурний тест.

Ну, а такі фільми, як «Врятувати рядового Райана» або «Лінкольн» Спілберга, в яких зашкалюють патріотичні почуття? В Європі подібне кіно не тільки фінансується, а й ініціюється державою.

У США є природний запит глядача на патріотичне кіно. Створення подібних фільмів там диктується бізнес-логікою, а не держзамовленням, адже глядачі готові голосувати доларом за фільми, що прославляють національних героїв. Звичайно, військово-морські сили США, як наприклад у фільмі «Кращий стрілець» з Томом Крузом, нададуть доступ до свого авіаносця, якщо фільм показує військових з кращого боку. Для повністю контрактної армії США це додаткова реклама. Але подібний фільм буде задуманий не на замовлення військових, а просто тому, що глядачеві цікава історія про людей на авіаносці. І профінансує такий фільм кіно-бізнес. Основний внесок держави в патріотичне кіно – це створення хороших умов життя і роботи в країні. Тоді громадянин країни – він же і глядач – буде їй пишатися і захоче бачити на екрані людей, що живуть у цій країні.

Як виглядає структура бюджету незалежного американського фільму?

Це дуже залежить від розміру бюджету і затребуваності проекту на ринку. Гарячий проект з розумним бюджетом може на 100% фінансуватися за рахунок банківських кредитів. Оппуртуністичне кіно, трапляється, на 100% фінансується приватними інвесторами. В середньому професійно зібране кіно до 60-80% фінансується за рахунок боргових ресурсів під заставу прав і держсубсидій. А решту становлять капітальні інвестиції від кінокомпаній або інвесторів, що спеціалізуються на кіно.

Багато хто вважає, що основним джерелом повернення коштів, вкладених у прокатний фільм, є кінотеатральний бокс-офіс. Та насправді, яку частку становить дохід від показів стрічки на широких екранах?

Це залежить від проекту. Багато фільмів взагалі не мають кінотеатрального прокату – на рік проводиться набагато більше фільмів, ніж у глядачів є можливість подивитися в кінотеатрі. Наші можливості як глядачів обмежені фізично, тим часом який у нас є. Мало хто ходить у кіно хоча б раз на місяць. У році 52 тижні і фільми зазвичай випускають в широкий прокат на вихідні по 3-4 проекти за раз. Виходить, що лише близько 200 фільмів мають теоретичний шанс потрапити в широкий прокат. Натомість лише в США, Європі та СНД виробляється напевно близько двох тисяч фільмів рік. У підсумку, більшість фільмів заробляють поза театральним прокатом в інших, так званих «вікнах дистрибуції»: домашній перегляд (DVD, прокат, онлайн покупки), платне і безкоштовне ТБ і онлайн підписка (SVOD). Ще реалізуються спеціалізовані права на дистрибуцію в готелях, круїзних лайнерах і в мобільних мережах.

Що стосується фільмів, що вийшли в широкий прокат, то дуже-дуже умовно можна сказати, що на розвинених ринках вони заробляють приблизно третину доходу в кінотеатральному прокаті, третина від домашнього перегляду і третину від телебачення і всього іншого. Але це дуже сильне узагальнення. Трапляється так, що фільм провалився в прокаті, але заробив величезні гроші на DVD або ТБ. Цю категорію фільмів часто називають «культові фільми». Приклади подібних фільмів – «Бійцівський клуб» Фінчера або «Донні Дарко» Келлі.

В останні роки онлайн майданчики почали скуповувати права на покази фільмів так само активно, як прокатники, орієнтовані на кінотеатри. Яскравий приклад тому – Netflix, який скупив права на показ цілої низки новинок останнього Каннського кінофесту. Чи справді дохід від показу фестивальних фільмів на онлайн майданчиках зрівнявся з доходом від показу в звичайних кінотеатрах?

Кожен фільм унікальний, тож складно порівнювати доходи фільму, випущеного в прокат, з доходами фільму, показаного на онлайн майданчику. І там, і там фільм може провалитися чи отримати великий успіх. Я думаю, що більшість авторів кіно хочуть, щоб їхній фільм побачило якомога більше глядачів. З цим бажанням вони вступають у кінопроцес і вкладають роки свого життя в створення свого творчого продукту. Але, як я вже сказав, фільмів виробляється більше, ніж є місця в кінотеатрах.

Netflix, Amazon та інші онлайн платформи на початку їх історії являли собою майданчики для тих фільмів, які не було в кінотеатрах або які вже там пройшли. Ця стигма певною мірою існує до сих пір. Так наприклад, в цьому році Fox Searchlight купив права на фільм Нейта Паркера «Народження нації» за $ 17,5 млн, коли, за чутками, Netflix пропонував за фільм $ 20 млн. Продюсери вважали за краще традиційного дистрибутора в розрахунку на широкий кінотеатральний прокат – можливість досягти більшої аудиторію. Широкий реліз також означає великі витрати на рекламу, більше згадок фільму в медіа, білборди з іменами творців. Індустрією часто рухає его і бажанням особистої слави – це дуже важливі чинники.

Але сприйняття онлайн-дистрибуції поступово змінюється. Зростання кількості передплатників дозволяє сьогодні лідируючим майданчикам витрачати на контент суми, які можна порівняти зі студіями. Якість фільмів і витрати на маркетинг значно виросли. Сьогодні вироблені Netflix і Amazon серіали ( «Картковий Будиночок», «Наркос», «Очевидне») і фільми («Безрідні звірі») номінуються на «Еммі» та «Золотий Глобус». Netflix інвестує $90 млн в наступний фільм Девіда Ейра з Уіллом Смітом у головній ролі. Якщо проїхатися по Лос-Анджелесу, то можна побачити багато зовнішньої реклами фільмів, що випускаються тільки на Netflix. Масштаб маркетингових компаній можна порівняти з великими блокбастерами. Тож престиж альтернативної дистрибуції буде неухильно зростати.