17 липня на Одеському кінофестивалі відбудеться світова прем’єра нового фільму Валентина Васяновича «Рівень чорного». А 7 вересня він вийде у прокат. Картину знято в експериментальний спосіб, який, напевне, не має аналогів у нашому кінематографі. Документальний принцип фільмування тут гармонійно поєднався з ігровим.
З чого почалася робота над «Рівнем Чорного»?
Ця історія про фотографа, який знімає весілля, ювілеї, свята а сам при цьому лишається самотнім і не дуже щасливим.
В головній ролі знявся мій друг Костя, з яким я товаришую більше 20 років, з часів коли професійно займався фотографією.
Почалося все з того, що одного разу я поїхав з компанією на Київське море. В мене тоді з’явилася нова камера, яку треба було протестувати. Я поставив її на штатив і попросив Костю потанцювати в кадрі. В нього виявилася неочікувано органічна пластика. Він абсолютно неправильно, проте експресивно рухався, хаотично махаючи руками і ногами. Але це було виразно та емоційно. Все це відбувалось на тлі сідаючого в море сонця і червоної доріжки на воді.
Потім я поїхав з Костею на весілля, щоб познімати, як він фотографує. Результат мене вразив: будинок нареченого оздоблений парчею і золотом, дрібна собачка у весільній сукні і в кол’є, наречена – модель, наречений – заможний старший пан із надмірною вагою. Мезальянс на тлі маск араду. В якийсь момент я просто вимкнув камеру, бо стало огидно і соромно за людей. Звичайно, справжній документаліст ніколи не вимкнув би камеру в такій ситуації, досі шкодую, що це зробив.
Коли ти зрозумів, що цей матеріал трансформується в повноцінний фільм?
Згодом я подзвонив Кості і запропонував продовжити цей експеримент. Так власне і почалося це кіно.
Першим місцем зйомок був автомобільний тунель на Поштовій площі в Києві. Там стоять колони вздовж автостради, і коли проїжджають машини, виникає дуже динамічний світловий ефект, котрий сам по собі випромінює енергію. Я просто поставив Костю в кадр і сказав: «Дивись туди». Так я зняв першу сцену. Тоді я ще не розумів, чому він дивиться саме туди, що він взагалі тут робить. Вже потім, дома, коли передивлявся цей кадр, то зрозумів, що він когось чекає. Так з’явилася його дівчина, яку зіграла Катя Молчанова. Далі їхні герої поїхали в гараж і зайнялися сексом. Історія фільму розвивалася непередбачувано – вона сама себе створювала.
Твій «Присмерк» створювався подібним методом? Ти впливаєш на ситуацію в кадрі?
Так. На початку я проводжу документальний ресьорч, потім на основі відзнятого матеріалу будую майбутню ігрову сцену.
Коли було відзнято близько половини фільму, я нарешті, зрозумів про що він, і нарешті зміг сформулювати для себе його ідею. Такий метод схожий на рух у повній темряві. Ти йдеш навпомацки нерозуміючи, що трапиться за крок. Кожна вдала сцена може змінити напрям історії. Ти отримуєш неочікувані повороти і оригінальну конструкцію. Ти отримуєш історію, котру ти сам не зміг би придумати, спираючись на власний досвід.
Після кожної вдалої сцени ти переконаний, що знімаєш свій найкращий фільм, але за два дні, ти вже не впевнений, чи ця ідея взагалі життєздатна. Емоційно такий метод досить виснажливий, бо амплітуда між «геніально» і «все пропало» максимальна, і ситуація повторюється після кожної сцени.
Чому така назва – «Рівень чорного»? Натяк на негатив, який потроху переповнює героя?
Є така опція в меню фото- та відеокамер. Мінімальний рівень яскравості при відображенні чорного тону. Я мав на увазі те, що кількість чорного в житті людини буває різною. Коли тобі виповнюється 50 років, то буває важко знайти світлі моменти у своєму існуванні, особливо тоді, коли втрачаєш близьких людей.
Який кошторис фільма?
На зйомки і постродакшн пішло приблизно десять тисяч євро.
Чи спирався «Рівень чорного» на якісь фільми-референси?
В якійсь мірі до роботи над цією історією мене спонукав фільм «Відчудження» Нурі Більге Джейлана. В ньому мені імпонувала манера подачі історії та простота (кіно)мови. Ну і головний герой там теж фотограф.
Ще був фільм «Епізод з життя збирача заліза» Дениса Тановича, бюджет якого склав всього 30 тис. євро. Всі персонажі цієї стрічки – не актори, а люди, які грають самих себе. І розповідають вони свої особисті історії. Такий підхід до створення кіно мені дуже близький.
Реферансами ці фільми назвати не можна, але вони мене надихнули.
Ти працював у якості оператора, сценариста, продюсера, режисера… На якій позиції ти себе відчуваєш найбільш комфортно?
Для себе я остаточно зробив вибір – бути оператором та продюсером тільки для себе. Потрібно знімати виключно своє кіно! Після сорока починаєш по-іншому ставитись до часу. Розумієш, що не варто витрачати сили на чужі проекти. Наприклад, на «Люксембург» Мирослава Слабошпицького, де я є оператором, пішло близько двох років лише підготовки. Добре, що паралельно я встиг зняти «Рівень чорного». Якби не було цієї стрічки – я б почувався дуже погано. Знімати своє кіно – це наркотик, до якого швидко звикаєш. І позбавити себе цього задоволення – дуже непросто.
В минулому році ти знімав у якості оператора польський фільм Мачея Собещанського «Згода». За цю роботу тебе нагородили на кінофестивалі в Локарно премією First Look. Що це за стрічка?
Сюжет розгортається в Польщі у 1946 році. Час, коли нацисти пішли, а концтабори лишилися. Їх вирішили заповнити етнічними німцями та іншими незручними соціалістичній владі особами.
На чолі одного з таких таборів, який називався «Згода», поставили такого собі Мореля. Він знайшов спосіб помститися за вбитих євреїв. Під час епідемії тифу персонал перепродав на чорному ринку ліки від цієї хвороби, і в результаті там загинуло близько п’яти тисяч в’язнів. На цьому драматичному тлі розгортається історія кохання.
Чим відрізняється знімальний процес у Польщі і в Україні?
У поляків все відбувається практично так само, як і в нас. Просто вони трохи довше цим займаються і в них більш налагоджені всі процеси. Дуже хороша матеріальна база, декораціїї, реквізит… А професіонали і техніка – ті ж самі.
В майбутньому ти плануєш взятися за фільм «Атлантида».
Це сюжет про звичайних людей у промисловому місті на сході України. Це місто поступово руйнується. Зупиняється виробництво і місцеві не розуміють, що їм далі робити. Совок виростив людей, які не вміють відповідати за себе. Вони жили за кільцевою схемою: школа, завод, соцпакет, зарплата… А тут великі виробництва закриваються і всі опинилися на дворі. І це велика драма.
Знімати планую в кількох промислових містах. Прототипом обрав Маріуполь. Це буде своєрідний кінець «Симфонії Донбасу».