З перших днів свого існування кінематограф був в певному сенсі «братським мистецтвом». Вважається, що саме брати Люм’єр винайшли це мистецтво у кінці ХІХ ст.
Знайти у сузір’ї усіх існуючих та існувавших кінематографістів саме тих, котрі створювали фільми від початку і до кінця самостійно – так само складно, як і відшукати у всесвіті планету, на якій є життя. Кіно – справа групова. Тож окрім таланту всіх його авторів, у створенні фільму важливим є і довіра між головними його авторами. Напевне, саме через це за створення кінокартин часто беруться люди котрих зв’язує не тільки спільна ідея, але й родинні узи.
Історія кіно знає багато прикладів, коли фільми створював творчий тандем братів чи сестер. Джоел та Ітан Коени («Великий Лебовскі», «Всередині Льюіна Девіса»), Енді та Лана Вачовськи («Матриця»), Паоло та Вітторіо Тавіані («Батько-хазяїн», «Цезар має померти»), Жан-Пьєр та Люк Дарденни («Дитина», «Два дні одна ніч»), Несрин та Ясемін Самдерелі («Алманія – ласкаво просимо в Німеччину») тощо.
Прослідковується ця тенденція і в українському кінематографі. У 2014 році на екрани вийшов фільм, знятий Олександром і Вячеславом Альошечкіними «Синевир» (2013).
В основу сюжету цього першого за історію Незалежності вітчизняного 3D жаховичка покладено їх власну короткометражку «Говерла» (2004). Фільм переносить глядача у 70-ті роки. Група студентів вирішує влаштувати пікнік на березі карпатського озера Синевир. Вночі біля вогнища вони починають розповідати один одному страшні історії. Та одна з цих історій про загадкового монстра Песиголовця, виявляється, не таким вже й міфом. І десь із глибини темного лісу починають доноситися страхітливі завивання…
Обидва брати Альошечкіни закінчили Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка Карого (КНУТКТ). До того, як взятися за роботу над «Синевиром». Вони знімали телевізійні стрічки та серіали. В разі, якщо їх дебютний жаховичок буде позитивно сприйнятий публікою – з’явиться його сиквел, над яким вже почав розмірковувати продюсер картини Володимир Хорунжий.
Якщо кар’єра братів Альошечкіних у великому кіно тільки починається, то спільна творчість братів Ільєнко вже скінчилася. Вадим, Юрій та Михайло Іллєнко працювали разом над одним фільмом лише одного разу. Це була стрічка «Вечір на Івана Купала» (1968). Режисером і сценаристом у ній виступив Юрій. За камерою стояв Вадим, а одну з ролей виконав Михайло.
Фільм розповідає про парубка Петра, котрому одного дня приглянулася дівчина. І вирішив він добитися її уваги. Та молодик одразу зрозумів, що серед інших хлопців, котрі намагаються сподобатися дівчині, він багато в чому поступається. І перш за все через те, що він кріпак. Тож вирішив парубок добитися її кохання за допомогою магії. Однак йому доведеться заплатити зависоку ціну за цей вчинок – пожертвувати чужим життям.
Всі троє братів закінчили ВДІК: Вадим у 1955-му, Юрій – у 1960-му, а Михайло – у 1970-му роках. Старші брати навчалися на операторському факультеті, а Михайло – на режисерському. Після цього всі вони працювали на київській кіностудії ім. Довженко, де кожному з них довелося посидіти у режисерському кріслі.
Крім того, Михайло з’являється у стрічці Юрія «Білий птах з чорною ознакою» (1970). В свою чергу Вадим і Михайло разом знімали стрічки «Там далеко, за річкою» (1975), «Чоботи всмятку» (1978) і «Школа» (1980).
Уривок з «Білого птаха з чорною ознакою»
Незважаючи на те, що в титрах жодного іншого фільму не показуються імена всіх трьох братів – вони завжди радилися один з одним під час роботи над усіма своїми стрічками.
Як згадує Михайло Іллєнко, у їх родині ніколи не обходилося без конкуренції: «Вважаю, що в творчості вона необхідна. Було б набагато гірше, якби ми з братами тільки те й робили, що гладили один одного по голівці. Мені завжди хотілося зробити краще».