Євген Сивокінь
Одним зі свідків всього, що відбувається у вітчизняній анімації протягом кількох останніх десятиліть, є маестро Євген Сивокінь. Ми зустрілися з ним в аудиторії Київського Національного Університету Театру, Кіно і Телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, де він викладає на факультеті анімації.
Він стояв посеред невеличкої кімнати, а навколо нього хто-як сиділи студенти. Один з них розповідав майстрові сюжет своєї нової короткометражки. А Євген Якович уважно слухав, кумедно ворушачи пишними бровами. На місці цієї студентки протягом останніх кількох десятиліть сиділи ледь не всі визнані сьогодні українські аніматори. Адже більшість з них пройшли через майстерню саме Сивоконя…
Як вдавалось цій людині підтримувати в кожному зі своїх студентів дещо ідеалістичне бажання займатись анімацією в часи, коли майже жодних умов для цього не існувало? Звідки беруться сили і натхнення у цього 77-річного аніматора розвивати прогресивні ідеї двадцятилітніх студентів? Чому так важливо бути трохи «крейзі» в нашу строкату добу?
Про це та інше розповідає маестро Сивокінь, вправно диригуючи бровами кожній своїй думці.
В анімації останніх років помічається тенденція, що фільмів про страждання – більше, ніж стрічок про радість…
Як на мене, ця тенденція триває вже досить давно. Депресивні фільми притаманні більш заможним країнам. Наприклад, Швеції, Франції, Німеччині… Там немає настільки великих соціальних проблем, як у бідних країнах, на кшталт нашої. Нам для того, щоб пережити всі ці складнощі, потрібен гумор і позитив. Тому він і відображається у творах нашого мистецтва. А ті митці більше займаються саморефлексією, самокопирсанням… Вони шукають провокаційні теми, щоб шокувати глядача. Це характерно для сучасного мистецтва в цілому.
Окрім нормального фінансування, чого ще не вистачає вітчизняній анімаці?
Великий недолік – у слабкій драматургії. На сьогоднішній день я знаю лише одного професійного українського сценариста, що спеціалізується саме на анімаційних фільмах. Тому сценарії для фільмів доводиться писати самим режисерам. Але далеко не в кожного є до цього хист.
Останніми роками змінилася система держфінансування кінематографу. Як це вплинуло на анімацію. Чи стало легше працювати?
Звичайно. Була розроблена європейська система грантів, за яку я боровся дуже давно. Саме так фінансують кіно у Польщі, Німеччині, Франції та інших розвинутих європейських країнах. Було утворено експертну комісію, яка вирішує чи варто виділяти бюджетні кошти на той чи інший фільм. Я працюю в цій комісії вже два роки.
Зокрема зараз закінчує роботу над повнометражним фільмом Олександр Шмингун. Його робоча назва – «200 добрих справ». Ця стрічка зможе вийти не тільки на українські, але й на європейські екрани. Окрім того Анатолій Лавренішин зняв дуже красиву короткометражну роботу «Магазин співочих пташок».
Кілька років тому Лавренішин заявив про свою повнометражну картину «Книга тіней». Як просувається робота над цією стрічкою?
Він ще продовжує шукати фінансування під цей проект. Як на мене всі роботи Лавренішина – чудові. Однак мені найбільше подобається його ще студентська короткометражка «Next». Це досконалий фільм. Проте, гадаю, що короткометражка, над якою він тільки-но закінчив роботу – краща в його творчості.
                                                                                                                        “Next”
Де сьогодні можна побачити сучасну українську короткометражну анімацію? Окрім фестивалю «Крок», який влаштовує лише кілька широких переглядів анімації протягом року. Та окрім поодиноких показів українських мультфільмів на кількох наших кінофестах та в кіноклубах. Адже в цілому протягом року в усій Україні не набереться, напевне, і двадцяти показів, присвячених саме вітчизняній анімації.
Це болюче питання. Через те, що короткометражна анімація абсолютно некомерційна – в ній не зацікавлено телебачення. З таких мультфільмів можна було б сформувати цілі телепередачі, проте цим ніхто не займається. Колись я сам вів авторську телепередачу «Мультипанорама». Цією справою я займався років двадцять. Колись давно в Києві був окремий кінотеатральний зал, в якому показувалась виключно анімація. Та його перепрофілювали.
А Інтернет?
Так, сьогодні Інтернет став найбільшим вікном в анімацію. Він міг би стати вирішенням проблеми з браком доступу до сучасної української анімації.
Наскільки активно українські аніматори освоюють комп’ютерну мультиплікацію?
На цю тему мені доводиться дискутувати зі своїми студентами. Вони доводять мені, що за комп’ютерами майбутнє, і що кіберанімація – це круто. Але я – ретроград (посміхаючись – ред.). І як на мене – все мистецтво робиться руками. Комп’ютерні програми можуть лише допомогти художнику. От, наприклад, раніше, коли не було цифрових технологій, – ми знімали фільми на плівку. Потім віддавали її на проявку, і чекали тиждень, щоб подивитись результат. Після цього ми вносили правки, перезнімали, і знову чекали тиждень, щоб побачити результат. А сьогодні, коли у нас в руках цифрові камери – результат зйомок ми можемо побачити вже за кілька хвилин.
Та з іншого боку, мені не подобається, що цифрова анімація дуже чиста і правильна. В ній немає помилок. І через це вона здається мертвою. Відсутня енергетика, яка властива рукотворній анімації. Класична анімація – це оригінал. А комп’ютерна – це імітація. Але все одно роль комп’ютерів у анімації зараз набирає сили, адже вони суттєво спрощують роботу над стрічкою. А на плівку знімають лише такі «крейзі», як я (посміхаючись – ред.).
                                                                                               “Засипле сніг дороги”
А що буде з комп’ютерною анімацією в майбутньому?
Маятник сучасної анімації останніми роками відхилявся в сторону комп’ютерних технологій
Але зараз він вже дійшов до краю і анімація починає поступово повертатися до рукотворних фільмів: лялькових, пластилінових тощо. Це я помітив на останніх кінофестивалях.
Над чим ви зараз працюєте?
Сьогодні в мене є кілька ідей, проте вони ще не дозріли. За рахунок досвіду я б міг зробити просто непоганий фільм. Однак якщо в ньому не буде хоча б маленького відкриття – немає сенсу за нього братися. Як казав Петро Хітрук, фільм треба знімати тільки в тому випадку коли за його сценарій можеш кинутися на амбразуру.
Однак стан анімації в Україні такий, що значно більшу вагу має не власне бажання знімати чи не знімати кіно, а саме фінансування. Багато хто з аніматорів вимушений знімати рекламу чи телевізійні кліпи, щоб зібрати гроші на власні творчі проекти або просто вижити…
Так було завжди і буде надалі. Комерційне кіно існує для заробітку, а авторське – для втілення творчих ідей. Система пітчінгів, котра зараз запрацювала в Україні – як світло в кінці тунелю. Тож ситуація з українськими аніматорами покращилась. Взагалі-то після закінчення роботи над одним авторським фільмом і до початку роботи над наступним, може пройти досить багато часу. І весь цей час – поки визріють нові ідеї – треба за щось жити. Тому багато хто займається комерційною анімацією, кліпами, рекламою тощо… І так в усьому світі.
А одному своєму інтерв’ю ви сказали, що для того, щоб анімація вийшла на високий рівень, у нас має з’явитись широка база. За принципом піраміди: чим ширша основа – тим вищою може бути її вершина. Чи стала ширшою анімаційна база в Україні?
На жаль ні… У нас мають бути школи, кружки або якісь факультативи, на яких би формувалися молоді аніматори. Через те, що всього цього немає – в інститут приходять люди, які вимушені витрачати час на те, щоб зробити перші кроки в розумінні анімації. Замість цього вони мали б займатись більш важливими питаннями. Проте зараз поступово починають з’являтися різні студії, які відкривають курси для того, щоб готувати кадрів саме під свої потреби.