режиссёр Олег Чёрный

У 2014 році Олег Чорний випустив документальну стрічку «Голлівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди», що стала одним із найбільш обговорюваних українських фільмів останніх років. Ця картина – свого роду зізнання в любові до кінематографа.

У продовження цього світлого почуття, ми попросили Олега Чорного назвати 10 фільмів, що займають особливе місце в його житті і творчості. З огляду на його величезний глядацький досвід – втиснути всі свої екранні захоплення й одкровення в одну десятку було неможливо. Тож список розрісся до 15-ти, чого, втім, теж виявилося вкрай недостатньо.

 

«О, щасливчик» (1973) Ліндсей Андерсон

Коли цей фільм був у радянському прокаті, то на його показ не пускали дітей до 16-ти. Але я все ж прорвався, прогулявши уроки. Тоді ми всі були під великим враженням від західної музики. А це була перша стрічка, в якій ми побачили західного музиканта. Це був Алан Прайс (легендарна група Animals), який написав саундтрек до цієї картини. Звичайно ж, ми цитували багато фраз із неї.

Наприклад, у сцені, де група їде на гастролі в типовому хіппіанському мікроавтобусі VW, і коли в них запитують: «Ви, музиканти і, напевно, дуже багаті?», То вони відповідають: «Ні, багатий наш менеджер».

 

«Баррі Ліндон» (1975) Стенлі Кубрик

Я дуже люблю всі фільми Кубрика. Але відзначити хотів би саме цей за унікальне образотворче рішення. Щоб досягти бажаного ефекту, режисер по всьому США шукав спеціальні лінзи, які зокрема використовували астрономи NASA для спостереження за зірками. А гумор Вільяма Мейкпіса Теккерея, за романом якого знято фільм… Ця картина – зразок стилю і справжнє диво.

 

«Погоня» (1966) Артур Пенн

Одне зі значних вражень юності. Марлон Брандо в ролі шерифа, а також не менш чудові Роберт Редфорд і Джейн Фонда. У цій картині є одна з крутіших сцен у кіно: коли героїня Джейн Фонди чекає біля лікарні повідомлення від лікаря – чи виживе герой Редфорда. Світанок, вона, вочевидь, не спала, під лавкою купа недопалків. Це важко описати словами… Дивовижно кінематографічна сцена! У ній є все: очікування, біль, надія. Одне з завдань кіно – передати на екрані час. І ця сцена – для мене одна з еталонних в цьому плані.

Вже потім побачив і знамениті пеннівскі «Бонні і Клайд», «Вигини Міссурі» і «Четверо друзів». Люблю і ціную всі ці картини, проте саме «Погоня» залишилася яскравим враженням юності.

 

«Жадібність» (1924) Еріх фон Штрогейм

Одне з найсильніших вражень студентських років. Спочатку ця картина здалася дивною, але ближче до фіналу вона так захопила, що я до сих пір пам’ятаю якусь дику напругу, що створена в фільмі за допомогою монтажу. У якийсь момент мені навіть здалося, що я чую звук, хоча це німа стрічка.
https://www.youtube.com/watch?v=gllpRB4zgPI

 

«Професія: Репортер» (1975) Мікеланджело Антоніоні

Цю стрічку я подивився вперше в студентські роки. У той час сама ідея того, як людина намагається докорінно змінити свою біографію і стати кимось іншим, була для мене новою. По-друге, мене підкорила захоплююча атмосфера і блискуча операторська робота. Всі були просто в шоці від фінальної сцени, яка знята одним кадром і триває більше 11 хвилин. Ми намагалися розгадати, яким чином це реалізовано, адже на той момент, зокрема, стандартна касета з кіноплівкою дозволяла зняти до 10 хвилин. Це була перша картина, в якій я побачив Джека Ніколсона. Виконавиця однієї з головних ролей у цій картині Марія Шнайдер для мене взагалі була одним з еротичних символів тієї епохи. Ну, і звичайно, режисура Антоніоні, у відношенні до якої – багато знаків оклику.

За багато років після перегляду я побував у Барселоні і пройшов маршрутом Джека Ніколсона з фільму.

 

«Амаркорд» (1973) Федеріко Фелліні

Це була перша в моєму житті картина, в якій сценарій складався з новел, а оповідання було не зовсім лінійним. Бурлеск і вигадка, які були притаманні Фелліні, а також багато фраз, що стали крилатими в студентському середовищі кіновузах – це все цілковите захоплення.

 

«Тіні забутих предків» (1964) Сергій Параджанов

Я вчився в інституті, коли Параджанов був під забороною, а Тарковський виїхав із країни. І коли педагог запитав у нас, студентів, які фільми ми б хотіли подивитися, то ми назвали «Дзеркало» і «Тіні забутих предків». На що викладач замахав руками і сказав: «Тільки не це».

Тривалий час цей фільм Параджанова для нас був легендою – ми могли бачити лише окремі кадри з нього в якихось книгах. Тож «Тіні…» я подивився вже за часів Перебудови, будучи в армії (1985-87 роки). Мені вдалося втекти з частини, коли цю стрічку зняли з полиці і показували на кінофакультеті. Сказати, що відчуття від неї було найпотужніше – це не сказати нічого… Актори, образотворче рішення, операторська робота – абсолютний шедевр. Враження було таке, що коли я повернувся в частину після перегляду, то мене просто хитало, і командир запідозрив, що я п’яний. Хоча я нічого тоді не вживав.
https://www.youtube.com/watch?v=Kz-jKHMxcCE

 

«Кояаніскатсі» (1982) Годфрі Реджіо

Незабутнє відчуття після першого перегляду. Тут вивірено буквально кожен кадр. За всім цим стоїть просто титанічна робота. Картина без єдиного слова. Вибудувана, як симфонія. Переглядав її багато разів.

 

«Двадцяте століття» (1976) Бернардо Бертолуччі

Дуже люблю цю масштабну сагу. Бертолуччі в цій картині зібрав фантастичний акторський ансамбль: Де Ніро, Депардьє, Сандреллі, Сазерленд. Радянські прокатники, напевно, сприймали цю картину як про-ліву, бо в фіналі там з’являється червоний прапор. Та особисто я сприйняв цю сцену, як вирок самій комуністичній ідеї, прихильник якої в результаті гине під колесами поїзда з червоним транспарантом.

Звичайно, не можу не згадати й інші фільми Бертолуччі – «Конформіст», «Останній імператор» тощо – які теж дуже люблю.

 

«Бартон Фінк» (1991) Ітан і Джоел Коени

Я проходив практику на фільмі Михайла Бєлікова «Які молоді ми були». І він завжди говорив, що кіно має робитися «через Мулен Руж», тобто з легкістю. Саме це відчуття є у фільмах Коенів. Я люблю всі їх картини. І навіть ті, що облаяні критиками. Для мене саме «Бартон Фінк» є однією з найбільш важливих картин про кінематограф.

 

«Скромна чарівність буржуазії» (1972) Луїс Бунюель

На мій погляд, Бунюель – це особливий світ. Його зараховують і до сюрреалістів, і до антиклерикалів, відзначають його антибуржуазну спрямованість тощо. А для мене він просто великий режисер. У кожній його картині є щось, що чіпляє.

«Скромну чарівність…» назвав першою, адже це був перший фільм Бунюеля, який я побачив. За дивним збігом обставин він був у радянському прокаті. Валерій Тодоровський одного разу дуже точно зазначив цю невизначеність «Скромної чарівності…», коли неможливо точно відразу визначити: людина перебуває уві сні або в реальності… Тут ця грань стирається. А досягти такого ефекту дуже нелегко.

 

«П’ять перешкод» (2003) Ларс фон Трієр

Це все просто чудово придумано і зроблено. Люблю цей фільм за те, що це дивовижне освідчення в любові одного режисера – іншому.

 

«Свята кров» (1989) Алехандро Ходоровський

У дитинстві я не дуже любив цирк. Коли нас туди водили – мені це все не особливо подобалося. Ну, плескав і навіть сміявся іноді за компанію. Не більше. По-справжньому атмосферу цирку я зміг відчути лише після цієї фантасмагоричної картини. Багато що в ній – просто вражаюче. Наприклад, сцена похорону слона – це щось просто пробивне. Ну, і звичайно, в цій стрічці простежується дуже делікатна цитата з «Психо» Хічкока.

Пам’ятаю на початку 90-х по Києву ходила VHS касета з цим фільмом. Не дуже хорошої якості. Хтось із друзів питав: «А в тебе є «Свята кров»? Відповідь: «Так, є!» Далі питання: «З такою смугою посередині кадру?». Отримавши ствердну відповідь, всі раптом переконувалися, що по місту ходить по руках одна і та ж копія.

 

«Неприємності з Гаррі» (1954) Альфред Хічкок

У Хічкока безліч класних картин, він великий майстер детективу і трилера. Він один із моїх улюблених режисерів. Та після того, як я вже подивився безліч його фільмів – раптом відкрив для себе Хічкока ще й як майстра комедій. Перегляд цієї картини був просто якимось новим досвідом. І було дійсно дуже смішно. Тож я став любити Хічкока ще більше.

 

«Французький зв’язковий» (1971) Вільям Фрідкін

Блискучий зразок свого жанру. Я дуже люблю Джина Хекмен, який просто чудово виконав у цій картині головну роль. І, звичайно ж, один із улюблених акторів Бунюеля – Фернандо Рей!

На початку 70-х по телевізору часто показували «Чапаєва» (1934) Васильєвих або «Щорса» (1939) Довженко. Всіх хлопців влітку на подвір’ї наче здувало, коли по телевізору в черговий раз показували ці картини, хоча ми знали їх майже напам’ять. І якось, уже багато років потому я раптом усвідомив, що в той самий час вийшов «Французький зв’язковий» з чудовими перегонами, сучасним напруженим сюжетом тощо. Так «Французький зв’язковий» послужив поштовхом для усвідомлення того, яка велика культурна прірва лежала між радянським простором і рештою світу.

 

На цьому кажу сам собі – стоп. Хоча в голові спливає питання: «Чому, адже я не згадав Лінча, Джармуша, Годара, Бергмана, Шльондорфа, Кітано, Куросаву, Одзу, Руттманна, Вертова з його братами, Медведкіна, Вендерса…» Можна продовжувати… Але, розумію, що список не гумовий.