Ира Цилык
фото: Наталя Железогло

Я дуже люблю кіно. Таке і сяке люблю. З високої полиці і не дуже. Ігрове, документальне, анімацію. Різні періоди життя значною мірою прожила з режисерами Бернардо Бертолуччі, Інґмаром Берґманом, Олексієм Германом (старшим), Стенлі Кубриком, Джимом Джармушем, Тоні Ґатліфом, Вонгом Кар-Ваєм, Томасом Полом Андерсеном, Уесом Андерсеном, Педро Альмадоваром, Ізабель Койшет, Джейн Кемпіон, Тоні Кеєм, Хаяо Міядзакі та іншими, іншими (зокрема, всією тією радянською класикою, яку я безкінечно дивилася в дитинстві). Очевидно, що десятка, наведена нижче, – нерепрезентативна вибірка моїх уподобань. Але це те, що згадалося найперше (я точно забула щось дуже важливе й улюблене…)

«Вислизаюча краса» (1996) Бернардо Бертолуччі

Якось, років 15 тому, цей фільм демонстрували пізно ввечері по телевізору. Добре пам’ятаю, як ми утрьох – мама, я і моя сестра, тоді ще підліток ніжного віку, – випадково на нього натрапили і не змогли відірватися до фінальних титрів. Попри те, що я багато чого різного потім відкрила для себе в Бертолуччі, усвідомлюю, що саме цей його фільм справді позначився на моїх смаках та уявленнях про те, яке кіно мені самій хотілося би знімати.

Сонце, густа жовта спека, скрекіт цикад, червоне сухе, запах підсушеної лаванди, літній одяг, під яким цікаво вгадувати тіла присутніх, випадкові й невипадкові доторки, хіть, ревнощі, ніжність, стерпна легкість буття, пробудження чуттєвості та бачення краси в усьому довкола…

 

«Сцени з подружнього життя» (1973) Інґмар Берґман

Цю картину я дивилася двічі з інтервалом у десять років. Обидва рази вона вдарила мене під дих, але зовсім по-різному. У двадцять з хвостиком після перегляду я почувалася пораненою, розбитою, знищеною і водночас захопленою (те саме, до речі, було тоді з моїм відкриттям книжок Мілана Кундери). У тридцять з хвостиком, маючи вже за плечима десять років подружнього життя, я весь час думала – як же правдиво! Як тонко! Як точно! І як боляче теж…

Акторська гра, діалоги – це все, що тут є, а більше нічого й не треба. Звісно, цей телефільм не є справді знаковим для Берґмана, але саме він мене найбільше зачепив за живе.

 

«Ще раз про любов» (1967) Георгій Натансон

Спершу я прочитала п’єсу «104 сторінки про любов» Едварда Радзінського, і вічний діалог чоловіка й жінки в ній видався мені дуже справжнім, живим, болючим, щирим. А потім я подивилася фільм, і він мене також вразив. Його атмосфера, актори, діалоги, вишуканий психологізм і ця така нехарактерна для тодішнього радянського кіно дивнота просто заворожили. Як і актриса Тетяна Дороніна, до якої я маю двоїсте ставлення: чимось вона мене відштовхує, чимось притягує, і спостерігати за нею в кадрі надзвичайно цікаво.

 

«Що гнітить Гілберта Грейпа?» (1993) Лассе Хальстрьом

Я дуже, дуже люблю цілу низку американських сімейних психологічних драм. Усі їх тут не згадаєш, але цей фільм колись підкорив мене. Маленькі люди, які задихаються у провінційному містечку, обтяжлива відповідальність за рідних, що падає на плечі зовсім молодого хлопця, його непрості тонкі стосунки з молодшим братом, який має розумові відхилення, і це гостре відчуття замкненого кола та бажання вирватися за його межі, і це світло та добро, що стоять, менше з тим, за кожним кадром… (Згадалася раптом книжка Марка Геддона «Загадкове нічне вбивство собаки», що яскраво передає всю амбівалентність співбуття рідних з дитиною-аутистом. Якщо не читали – дуже раджу).

Неможливо не згадати також акторську гру зовсім молоденького ще тут Джонні Деппа та взагалі юного Леонардо ДіКапріо. Як же вони мені тут подобаються! І так, знаєте, якби мене спитали, режисером якого вже існуючого фільму ти хотіла би бути, я б, можливо, назвала саме цей.

 

«Казка казок» (1979) Юрій Норштейн

Я передивлялася цей анімаційний фільм безліч разів, і безліч разів дивувалася тому, скільки в ньому пронизливості і краси. Війна, дитинство, материнство і ця «stealing beauty» кожної детальки, кожного, насправді, дуже архетипічного образу. Деякі сцени, кадри відбилися в пам’яті назавжди: хлопчик, який годує яблуком ворону, чоловіки, що «вислизають» під звуки романсу «Утомленные солнцем» з танцполу, з обійм своїх дружин – на війну, а ще – вітер напинає скатертину на столі, трикутники похоронок летять птахами, береза скапує водою-слізьми на гранчак з горілкою і шматок чорного хліба, а Вовчок сколупує лапкою білі вусики з пророслої картоплини…

Між іншим, я колись була на майстер-класі Норштейна, і там він розповідав, де позичив цей погляд, ці очі свого героя Вовчка, – зі знімки малого кошеняти, яке думало, що його зараз топитимуть.

 

«Мій сусід Тоторо» (1988) Хаяо Міядзакі

Ухитрилася відкрити для себе Міядзакі зовсім нещодавно. Ну тобто, звісно, я знала про його існування, але з невідомих причин довго опиралася нашій з ним зустрічі. Тимчасом трохи підріс мій син, і ми обидва подивилися всі фільми цього геніального режисера на одному подиху. Не знаю, як я могла раніше без них жити.

Звісно, не всі роботи Хаяо Міядзакі мене зачепили однаково сильно, але «Мій сусід Тоторо» – це щось прекрасне. Неосяжність природи і ми – маленькі люди – в ній, нереальна реальність казкового і жива правдивість побутового, контрапунктність яких і народжує відчуття магії. Це стосується і цього, й інших фільмів.

А ще я дуже люблю те, що анімаційні герої Міядзакі поводяться як живі люди, – ось вагітна жінка розминає пальцями поперек, ось інша героїня, присідаючи, несвідомим, таким знайомим жестом осмикує халатик, ось дівчинка соромиться збігати в туалет при чужих людях, ось молоденька мама абсолютно непедагогічно й занадто емоційно поводиться зі своїм сином… Ну і так далі. І все це якось мимохідь, без педалювання, дуже правдоподібно – так, як хороші актори насичують свої ролі особливими деталями.

 

«Сніданок у Тіффані» (1961) Блейк Едвардс

Так, я люблю фільми «про любов». Цей фільм (і ця книжка Трумена Капоте, яка мені, до речі, видається більш чесною і глибокою) – та улюблена класика, яку можу час від часу передивлятися під настрій. Здавалося б, ну нічого такого особливого. Але ця тонюсінька і зворушлива Одрі Хепберн (ще та штучка), ці її дивні стосунки з чоловіками і найперше з самою собою, ця «Moon river», цей мокрий кіт… Ну от люблю, і все тут.

 

«Служили два товариші» (1968) Євген Карелов

Не знаю, чому саме цей фільм згадала. Можливо, тому, що такі актори. Можливо, тому, що громадянська війна в ньому постає з дещо непопулярного як для радянського, так і для сучасного російського кінематографу ракурсу, що ніби показує – у такої війни, за великим рахунком, немає цього «ми» і «вони», по обидва боки – звичайні люди, що вміють сміятися і плакати, любити і страждати, бути сміливими, благородними і не дуже.

А, може, через той епізод, у якому білий офіцер Брусенцов (Висоцький) під час севастопольської евакуації таки сідає на пароплав, що відпливає, але за ним кидається у воду його вірний кінь і пливе, пливе. Брусенцов не може цього витримати і пускає собі кулю в голову, падаючи за борт…

 

«Опудало» (1984) Ролан Биков і Аркадій Хайт

На мою думку, тут маємо доволі рідкісний випадок, коли екранізація явно перевершує свою літературну першооснову (повість В. Жєлєзнікова). Ця картина – одне з найбільших потрясінь моєї юності, і так, вона досі видається мені пронизливим і глибоким твором про природу дитячої жорстокості та про цю сміливість – у 11-12 років бути аутсайдером, не таким як усі, серед натовпу, готового знищити тебе за твою інакшість і твою сміливість. До речі, що характерно, фільм знято на початку 1980-х, а піонери тут виглядають досить очевидними антигероями. Наостанок ще скажу, мені тут дуже дорогий Юрій Нікулін – такий самий прекрасний, як і у «Двадцять днів без війни» Германа.

 

«Любов» (2012) Міхаель Ханеке

Ця психологічна драма, камерна, суха, тиха, жорстока, мене вразила усім. Такий ступінь близькості, така форма любові двох немолодих людей мені не відома, не зрозуміла і дуже зрозуміла, водночас. Страшний фільм про старість і, справді, про любов, від якого я не могла відірватися. І який навряд чи подивлюся знову.