Андрій Кокотюха: Я не письменник. Я знімаю кіно…

Якщо б в Україні існувала високорозвинута кіноіндустрія, то Андрій Кокотюха був би широко відомий не тільки, як белетрист, але й як сценарист. Свої художні твори він пише із прицілом на майбутню екранізацію. За таким принципом наразі він створює і серію львівських ретро детективів, друга частина якої вийшла нещодавно.

Про свій кінематографічний підхід до літературної праці, про високопрофесійні серіали та про майбутнє українського кіна розповідає Андрій Кокотюха.

Кінець 90-х. Навіть сьогодні справи у вітчизняній кіноіндустрії йдуть краще, аніж тоді. Як трапилося, що визнаний майстер українського кіна Григорій Кохан взявся екранізувати повість молодого на той час письменника Андрія Кокотюхи «Тупик для втікача»?

Та історія з фільмом «Тупик», який 1998 року був єдиною стрічкою, знятою студією Довженка за державний кошт (здається, бюджет на той час – 600 тис. грн.) допомогла мені сьогодні зрозуміти про себе одну очевидну річ. Я – не письменник. Я не пишу книжки і ніколи їх не писав. Я знімаю кіно, не будучі режисером за освітою. Я бачу кожну історію, яку починаю писати, вже як кіно. Тобто, автоматично мої твори виглядають або як кіноромани чи кіноповісті, або – як кіносценарії.

Лише за збігом сумних обставин, тобто, через відсутність в Україні власної індустрії з виробництва кіно-телесеріалів, все написане мною для кіно й під кіно виходить у вигляді книжок. Тому не дивно, що покійний Микола Мащенко, прочитавши «Шлюбні ігрища жаб», відразу побачив там кіно. Книга вийшла 1996 року, а вже 1997-го, при повному застої в кіновиробництві, я отримав три пропозиції за рік екранізувати «Жаб». Від студії Довженка, Одеської студії і приватного інвестора.

До чого тут «Тупик»? Бо Микола Мащенко не знайшов «Жаб» у продажу! Йому сказали, що книга – готовий сценарій касового фільму, і він загорівся. Не знайшовши «Жаб», Мащенко почав шукати інші твори автора Кокотюхи. А одночасно в журналі «Київ» була надрукована повість «Тупик для втікача». Її Мащенко прочитав. Потім подзвонив мені. Далі був «кастинг» режисерів. Першим хотів Олег Чорний, ми досі згадуємо день нашого знайомства. Григорій Романович Кохан був третім і поза конкуренцією.

Так сценарист, якому на момент запуску фільму було 27 років, познайомився й почав працювати з, без перебільшення, ветеранами українського кіно. Ми всі були на рівних, я потім зрозумів – у кіносвіті вік не має значення. Всі з усіма «старий» і на «ти». Кіношники взагалі цікавіші за письменників.

Ну, і така деталь – мені допомагав Євген Онопрієнко, чоловік Маргарити Крініціної, досвідчений сценарист, один із тих, хто написав «У бій ідуть лише «старики». Там узагалі була маса корисних знайомств, і більшості цих людей уже, на жаль, немає. Ті ж Кохан, Онопрієнко, Віктор Степанов, Ромуальдас Раманаускас, заходив іноді в групу Кость Петрович Степанков.

Які серіали ви вважаєте еталонними?

Не буває еталону. Буває зразок хорошої роботи, професійного підходу. Для мене «Сімнадцять миттєвостей весни», «Чотири танкісти і собака», «Спрут», «Бригада», «Втеча з в`язниці», «Доктор Хаус», «Декстер», «Пуститися берега», «Гра престолів» – серіали з різних епох, різного ідеологічного навантаження, але одного порядку: професійно розказані й зроблені історії.

Хоча, за великим рахунком, наближене до еталону те, що робиться за західними лекалами. Серіали – масова культура, здатна сформувати світогляд спільноти, нації, покоління, людства. Тому все повинно бути правильно. Не треба шукати міфічних «своїх шляхів», краще йти накатаними. Через те російські «Апостол», «Ліквідація» та «Пепел» буксують і не виправдовують сподівань. Сильна заявка в кожному разі дає пшик, бо західний серіал – логіка й увага до деталей, а також традиції. Радянські традиції віджили, російські не годяться.

Але про що ми тут зараз говоримо, про які еталони, смаки чи вподобання, коли над усім стоїть «Твін Пікс», як не крути.

Скільки у вас закінчених, проте не відзнятих сценаріїв?

Більше десяти. Причому половина з них прийняті продюсерами й навіть частково оплачені. Розробок, у різний час замовлених і готових – до півсотні.

Які основні причини того, що вони подосі не екранізовані?

Моя проблема – не пишу мелодрам. Це дешевше у виробництві. Тому детективи, трилери, пригодницькі історії і актуальні зараз драматичні серіали поки не розглядаються виробниками.

Проте в мене є відчуття – скоро «чоловічий» контент, у якому я працюю, почне розвиватися. В мене вже зараз по кілька зустрічей на тиждень. Над двома проектами вже навіть почалася робота.

Якщо б ви від народження жили, скажімо, у Франції, Англії чи будь-якій іншій високорозвинутій у кінематографічному плані країні. І при цьому вибудовували б свою кар’єру письменника у такий самий спосіб. То скільки б фільмів на даний момент могло б уже вийти з вашим прізвищем у титрах?

Кіно і серіал знімаються довше, ніж пишеться сценарій чи книга. В мене зараз із 53 книжок більше 30 художніх. Всі придатні для кіно і серіалів. Припускаю три варіанти.

Перший – у країні, де є розвинена індустрія кіновиробництва, права на екранізацію моїх творів продавалися б автоматично.

Другий – книгою цікавляться продюсери вже після її виходу, бо в таких країнах також розвинене книжкове розповсюдження. Отже, мої книги там ставали б бестселерами – прогнозую тиражі від 50 тисяч на старті.

Третій – як у Сідні Шелдона: спершу сценарій, потім – книга. Тобто, в планах було б екранізувати все, що я пишу й писатиму. Але якщо варіанти один і два – то моє прізвище було б у титрах двох десятків стрічок щонайменше.

Коли йде робота над екранізацією літературного твору – якою, на вашу думку є ідеальна позиція письменника: мінімально чи максимально брати участь у написанні сценарію?

Якщо письменник знає, що таке драматургія і визнає, що твір – це не сповідальний монолог про смисл буття, а цікава історія з гострими поворотами та несподіваним фіналом, до того ж без рефлексій – тоді він пише сценарій сам. Якщо письменник не розуміє, що таке виробництво, і починає тролити всіх своїм інтелектом замість переписати чи дописати потрібний епізод – йому нема чого робити ані в кіно, ані біля кіно.

Хай продасть права і дасть право режисеру, фаховому сценаристу та продюсеру залишити від його безсмертного твору ріжки й ніжки. Кіно – колективна робота. До речі, режисер у більшості випадків – поганий сценарист. Він знає, як знімати, але не завжди знає, що це буде за історія. Такі, як Квентін Тарантіно і Роберт Родрігес – виняток.

Коли випрацюєте над черговим романом, то чи уявляєте, як виглядатимуть його окремі сцени у кіноформаті?

Я їх саме в такому форматі й бачу. Часто хочеться прибрати зайві описи, залишити тільки опції «екшен», «ім`я персонажа» та «діалог».

Коли я читав вашого «Привида з Валової», то за своєю кіноманською звичкою, уявляв, як написане виглядало б на екрані. Я звернув увагу, що екранізувати такий твір не дуже вже й дорого. Наприклад, у ньому невелика кількість локацій, яка, напевне, стане ще меншою після того, як роман буде стиснуто до формату годинного фільму. Подібну «потенційну заощадливість» ви навмисно закладали у сценарій? 

Так, навмисне. В мене в голові постійно бюджет не знятого ще фільму. Хочеться запропонувати таку історію, котру можна зробити добре при мінімально можливих затратах. Хоча в кіно нема «нижньої» та «верхньої» меж. Або гроші є, або нема.

Хронічною для переважної більшості українських серіалів останнього десятиліття (а то й більше) є така собі «географічна сліпота». В тому чи іншому вітчизняному серіалі/телефільмі можна впізнати вулицю Житомира чи Харкова, або площу Києва чи Чернігова. Проте за сюжетом наші міста «грають роль» безіменних середньостатистичних пострадянських міст. Чи «прозріють» наші серіали разом із тим, як російські продюсери масово пішли з України?

Мені дуже хочеться, аби вони «прозріли». Бо ситуація ненормальна. «Поліція Майамі» – це поліція Майамі. «Твін Пікс» – вигадане містечко, але – на кордоні Америки й Канади. «Пуститися берега» – дія відбувається в Альбукерке. «Втеча з в`язниці» – герої потрапляють до Панами. «Спрут» – Сицилія, Рим, Мілан. «Бандитський Петербург» – точна географічна назва.

І лише Україна себе замовчує. Київ згадує хіба Паніковський у «Золотому теляті» J Є Одеса в «Ліквідації», але ж не Україна знімала. Ми самі себе боїмося і не поважаємо. Тоді як згадка в кіно про реальні місця й міста твоєї країни автоматично підвищує інтерес. Як до фільму, так і до країни. У мене в книжках від 2006 року нема вигаданих міст. Вигадані історії – так. Але весь світ любить вигадані історії, котрі відбуваються в реальних декораціях.

«Останній москаль», на вашу думку, – це крок уперед чи крок на місці для нашого телеформату?

Будь-яке власне виробництво – крок уперед. У вашому питанні принципова помилка закладена: ми в Україні не знаємо, що таке «наш телеформат». Індустрія не передбачає шедеврів. Аби вони були, аби говорити про якісь етапні проекти, котрі визначають формат, роблять кроки вперед, повертають його туди або сюди – мусить створитися масив. Із якого повинно щось виділятися. Виглядати кращим на фоні чогось. Якщо буде 20 «останніх москалів», тоді й відповідь буде інакшою.

ЧИТАТИ ЩЕ